Їхнє селище було найзвичайнісіньким. Місцевих лічили на пальцях, тому кожен знав одне одного в обличчя та на ім’я. І в кожного була своя особлива роль в буденному сільському житті.
П’єр перед світанком випікав круасани та ароматні булочки, а рівно о сьомій ранку його молодший син Люк урочисто підіймав жалюзі кольору какао і відчиняв двері для перших відвідувачів. Вранішній вітер підхоплював запах свіжої випічки і розносив його вулицями села, прокрадаючись, ніби грабіжник, у вікна і змушуючи прокидатися тих, хто ще міцно спав.
Ліза знала вісімдесят два способи, як приготувати яєчню. Її невелике кафе знаходилося на сусідній вулиці. Відвідувачі були постійними в своїх звичках, і як тільки з’являвся клієнт – через декілька хвилин сніданок вже був перед ним. Тут рідко хто замовляв щось інше, ніж вчора, та позавчора. Чи минулого місяця. З одного боку Ліза завжди була готовою, та передбачуваність часто змушувала її нудьгувати, адже так хотілося придумати ще один вид яєчні для когось особливого.
Патрік кожного дня розвозив молоко в скляних пляшках, а його брат-близнюк Паскаль акуратно кидав поряд свіжий номер місцевої газети.
Містер Саймон рівно о сьомій тридцять приїздив на розмальованому яскравому автобусі до головної площі і забирав малюків, що зібралися там, аби підвезти їх до школи, яка знаходилася в місті, недалеко від їхнього селища. А в суботу ті, хто отримав гарні оцінки, мали винагороду: містер Саймон вручав їм відерце з фарбою та пензлі і дозволяв намалювати на автобусі все, чого забажаєш.
Дідусь Жак плів найміцніші корзини з лози. Кожної неділі вранці до нього приїздив син і вони разом їхали на ярмарок. А кожен вечір понеділка Жак проводив зі своїми друзями за грою в шахи і розповідав, що нового почув та побачив на ярмарку.
Мона завжди носила найкрасивіші сукні. Вона шила їх сама і односельчани з радістю навідувалися до неї перед святами.
Кожен в цьому невеликому селищі мав свою роль.
Малюк Вінсент кожного дня після школи разом з татом водив овець в поле. Його батько тримав ферму і розповідав сину, що і як потрібно робити. Вчив, як правильно доглядати за вівцями, щоб вони були здоровими, коли та як підстригати та чим годувати. Інколи Вінсенту здавалося, що він і Ліза схожі між собою: він вже точно знав вісімдесят два способи, як підстригти вівцю, а враховуючи те, що займатися цим йому доведеться все життя, він, скоріше за все, зможе перемогти Лізу і вигадати номер вісімдесят три. Але цього йому не дуже хотілося.
Кожного дня Вінсент піднімався на гору і, поки вівці спокійно жували траву, він діставав яблука і жонглював. Йому подобалося. Одного разу до них в село приїхав мандрівний цирк, і саме тоді Вінсент вперше побачив жонглера. З тих пір яблука були з ним завжди. Батько не поділяв такого захоплення, тому досить часто Вінсент йшов на озеро, щоб пожонглювати наодинці. Після жонглювання Вінсент ховав яблука в кишені і схилявся над озером, щоб умитися, і його завжди цікавило одне й те саме питання: чому у такій кришталево-чистій воді він не бачить свого відображення?
Адже у всіх казках завжди розповідається про те, як легко можна розгледіти себе, варто лише схилитися над водою. Спантеличений та без відповіді, Вінсент вкотре повертався додому, щоб зайнятися вівцями.
Так пройшло декілька років. На заході сонця яблука злітали все вище і вище, а потім впали: Вінсент побачив з гори, як вагончики мандрівного цирку зиґзаґами рухалися в бік села. Цирк повернувся. А вже через тиждень поїхав знову. І Вінсент разом з ним.
Він побував в багатьох селах та містах. Він жонглював так натхненно і з таким ентузіазмом, що досить скоро до цирку почали приходити відвідувачі лише за тим, аби на власні очі побачити виступ дивовижного жонглера, ім’я котрого вже знали в багатьох країнах.
Через кілька років цирк повернувся в його село. Вінсент дуже радів і водночас хвилювався. Та все було як і раніше: круасани такими ж ароматними, плетені корзинки такими ж міцними, гарні сукні від Мони такими ж прекрасними. Правда, Ліза його здивувала, вона вигадала дев’яносто три способи, як приготувати яєчню, і навіть постійним відвідувачам час від часу пропонувала спробувати нове. А Вінсент поки що навчився жонглювати лише дев’яносто одним предметом. Час було наздоганяти Лізу.
Батько Вінсента сидів у першому ряду. Відкривши рота, він спостерігав за виступом сина і, немов хлопчисько, із захватом плескав в долоні. Після виступу батько взяв Вінсента за руку і повів до озера, в яке той любив зазирати, коли був малим. Та озеро зараз нагадувало велику калюжу. Вода була зеленуватою, але все ж чистою, і тепер можна було розгледіти дно. Земля, гілки дерев, падаюче листя – все це створило темний килим на дні. «Дивись» – батько вказав на озеро. Вінсент присів і по-дитячому заглянув у воду. І вперше побачив своє відображення. Крізь зібране роками він зміг розгледіти своє справжнє. Адже неможливо побачити себе допоки не сформується дно.
Наступного дня Вінсент почистив озеро і відмітив, що відображення стало вже не таким чітким, але все ж його було видно. Тепер можна було рушати в дорогу за новим та безцінним, залишивши за плечима таке ж саме безцінне минуле. На воду впав перший листок і хвилі розмили зображення, та Вінсент був уже далеко.
А Ліза в цей час додала до свого блокноту номер дев’яносто чотири.
Відредаговано: 16.03.2022