Малюк

Довга черга звивистою вервечкою тягнулася вперед. Його обирали. Підходили, торкалися, дивилися. Посміхалися, тріпали за щічку.  Він втомився від них, але позаду двері зачинилися і потрібно було чекати, поки його оберуть і поведуть жити.

Поруч за широким письмовим столом сидів похмурий чоловік невизначеного віку, і протоколював все та всіх, хто підходив до Малюка. Він байдуже задавав питання, не піднімаючи очей від папірців, і сухо виводив чорні літери. Так дивно, подумав Малюк, цьому чоловікові зовсім не подобається його робота, а від неї ж залежить, де він народиться. І як житиме далі. Можливо, у чоловіка просто поганий день? Малюк дуже захотів народитися в хороший, тому підсунув табурет і сів збоку від чоловіка. Тихенько, аби не порушити нічого. Адже народитися в хороший день дуже важливо. Чоловік не звернув ніякої уваги, лише підвів погляд аби запросити іншого з черги.

Малюк смиренно дивився, як обличчя перед ним змінювалися. Такі різні, але у всіх як на підбір однакові рухи, однакові посмішки. Всі прагнули сподобатися чоловікові, що вирішував долю Малюка. А Малюк раптом подумав, а чому це обирають Вони? Це взагалі-то Він прийшов до них, а не Вони до нього. Він радісно зіскочив і табурет голосно впав на підлогу. Чоловік відірвався від паперів і щось гримнув, та Малюк вже летів повз чергу. І йому було байдуже, що так не прийнято, що поводитися треба по-іншому: помовчувати та чекати. А зовсім не так, як він зараз.

Черга осудливо зашипіла та заохала. Чоловік за письмовим столом відклав ручку і опустив свої товсті окуляри на перенісся. Він спостерігав, але не за Малюком, це ж дитина – давно пора, а то сидить німо на табуреті, ніби не від світу цього. Увага чоловіка була прикута до черги, що вирувала та непокоїлася. Раптом поряд почулося тихе хіхікання. Малюк пригальмував. Засміявся і з розмаху ткнувся носом в плече. Засопів. Плече було кістлявим та незатишним, так думалося господарю цього самого плеча. Як можна на нього спиратися, тикатися носом? Воно не м’яке зовсім, не того розміру. Та Малюк взяв і з усіх запропонованих варіантів обрав саме його: худе, кістляве плече. Воно було останнім у черзі. Невпевненим, і якби Малюк не був таким нетерплячим, мабуть, вони б ніколи не зустрілися. З черги вискочила повногруда та пишнотіла жінка і щосили запротестувала. Вона могла і нагодувати, і обігріти, і поніжити. Кістляве плече трохи знітилося від натиску. А Малюк ще більше втиснувся носом в гостру ключицю, і з-під лоба дивився в хитрі вузькі очі. Плечі в неї теплі та пишні, а от очі холодні. Не потрібен він їй, а вона – йому. З черги вийшла інша жінка і запропонувала йому м’яку іграшку, блакитну, як море, та затишну. Малюк лише глянув на гарний предмет без душі і ще сильніше втиснувся в своє плече. Воно гріло, як вогонь, і м’яким було до неподобства. Малюк засопів і заснув. А плече боялося поворухнутися. Хтось ще вибіг з черги, та кістляве плече впевнено відправило його назад: це його Малюк, тому не чіпати! Малюк посміхався уві сні, і притискався сильніше. Плече обм’якло. Добре, що в нього тепер є такий Малюк, що бачить серцем, а серце – не обдуриш.

І так його і понесли повз притихлу чергу у відчинені двері – жити разом.

Чоловік за письмовим столом закрив книгу і посміхнувся. Над дверима замиготіла табличка: «Наступний». Він знову натягнув байдужість на обличчя і відчинив двері.