Всьому свій Час

Хатинка на курячих ніжках хвацько пританцьовувала посеред поляни. Джо Кокер вібрував своїм гортанним басом, а вона перевалювалася з однієї тонкої куриної ніжки на іншу. Дерев’яні ставні відбивали ритм. Вікова стеля трохи з’їжджала на бік, при наступному «па» вона поверталася на місце, але одразу ж їхала в іншу сторону. На зелену траву сипалися тирса – ще б пак! – скільки стояти посеред лісу та не рухатися. Кажуть же: Всьому Свій Час. От її і прийшов.

Навіть не так, Час прийшов давно. Прийшов, сів на пеньок з-під древнього дуба та став дивитися на Хатинку. І цокати. Час від часу Час споглядав на смарт годинник, що висів на лівій руці. Рахував свій пульс у хвилину, дні, потім тижні, а потім з цікавістю спостерігав, як місяці змінюють одне одного та перетікають в роки. Спочатку повільно, а потім все швидше. Час змінював футболку на светр, панамку на шапку-вушанку, посміхався та все поглядав на Хатинку. І цок-цок, цок-цок …  Він давно прийшов. А вона ставні зачинила-відчинила. Побачила ж його. «До мене задом, до лісу передом» – Час засміявся синіми мудрими очима, дістав книгу та поринув у новий розділ. Хоч книгу дочитає.

Чекати, доки вони собі дозволять – це завжди було цікаво. Всі кажуть: от Час прийде і все розставить на свої місця. А Час вже давно тут, і всі це бачать, а познайомитися бояться, дозволити бути бояться. Ось від цього і до лісу передом. Там, звісно, красиві краєвиди, але ж сенс який? Та це вже не його справа. Час закинув ногу на ногу, та перегорнув сторінку. З дерева впав жовтий листок.

Йому з дитинства твердили, що він має лікувати. Тому з великим небажанням він закінчив медичний коледж, поклав диплом в шухлядку і почав працювати за професією. Він навіть мав власний кабінет вдома, забігав туди за необхідності та починав лікувати. Діставав баночки, пілюлі, мазі. Вигадував рецепти.  І потім все це відправляв адресатам. Там було і від образ, і від кохання, і від страхів. На кожен запит свій рецепт.

Взагалі, якщо вже по правді, в банці завжди були …  звичайні іриски, що подавалися Часом під голосною назвою якихось ліків. В таке вірять, він вже давно переконався, що маркетинг – річ унікальна. Чи було йому за те соромно? Скоріше ні, адже він давав хворим те, у що вони вірили та чого так сильно чекали від нього. Не пропадати ж диплому.

Час писав термін придатності на етикетці і розсилав своїх  швидких кур'єрів, а потім йшов займатися власними справами. Себе він любив витрачати з користю. У нього було одне захоплення, пристрасть – власний сад. От там він відривався на повну: завзято рвав бур’яни, садив рідкісні квіти, поливав їх, піклувався, щоб прийнялися та розквітли. Пройшло небагато часу, як він зрозумів (з Часом таке теж буває) – ось же воно!  Його пристрасть і є його справжньою роботою. Не пілюлі та баночки, а – садівництво! І він почав приходити до своїх клієнтів, непомітно. Кидав зерна любові, прощення. Викорінював страх та образи. Сидів коло кожного свого клієнта до кінця, незважаючи на результат. Він давав їм себе, а вони вже мали вибір, як довго ним користуватися. Інколи це було важко, і вимагало витримки та … Часу. От як і з нею. Вона так давно тут осіла, що він встиг знайти для себе ще одне захоплення – книги.

Вікно відчинилося. Зачинилося. Знову відчинилося, повільно. Спочатку з’явилася вузька щілина. Вона ставала все ширшою та ширшою. І от вікно розчинилося навстіж. «Це не Час прийшов, це нарешті комусь дійшло» – Час посміхнувся і відклав книгу в бік. Шкода, всього декілька сторінок залишилося. На самому цікавому. Та добре, що вона відкрилася, бо навіть Час інколи втрачає надію. Він завмер, прислухався. Дійсно, в повітрі витали зміни, ледь чутно потріскуючи електричним розрядом в лісовій тиші. Це не навчальна тривога, а справжні зміни. Час вимкнув таймер на годиннику. Відлік зупинився. З вікон залунала музика. Стінг поважно наспівував «English man in New York». Непогано, дуже непогано. Як  там у нього. «Be yourself no matter what they say» – «Будь собою неважливо, що вони скажуть». Час клацнув пальцями і на його голові з’явився капелюх-футляр, а в руках – довга дерев’яна тростина. Одягнений в чорний святковий фрак, Час підвівся. Він протягнув руку і жестом запросив Хатинку до танцю. Вона трохи зашарілася, а потім по-дівочому заворушилася: скинула залишки тирси, підправила зачіску,  підфарбувала на швидку руку віконниці. Закінчивши приготування, вона рішуче відвернулася від лісу та протягнула руку у відповідь своєму сьогоднішньому кавалерові. І Час закружляв її у своєму танці. Навколо все завмерло, ліс, птахи, була лише Хатинка, її Час та музика.

Романтично-філософський Стінг плавно перейшов у не менш філософський рок. Час відкинув капелюха та тростину, розстебнув  фрак, і почав танцювати так, як вже давно не танцював. Хатинка застрибала поруч, голосно ляскаючи віконницями, зробила затяжку і з димоходу почав струменіти легкий прозорий дим. А чому б і ні.

Ось так, пританцьовуючи, вони і рушили далі. Коли музика скінчилася, Хатинка злякалася. Огляділася – зовсім незнайома місцина, і лісу майже немає. Сховатися не вийде. Вона нерішуче зробила крок назад. Час лише стояв поряд і дивився. Серце його зацокало, мов годинник, невже все марно? Невже назад? В руках з’явилася книга. Ну що ж,  останній розділ він дочитає – вже непогано. Та Хатинка постояла трохи, роззирнулася навколо. Побачила гори, яких не бачила раніше. Замість щільних дерев тепер у неї поляна з квітами. Звідкись взялися дві руді білки, тримаючи в волохатих лапках оберемок горіхів, – прийшли знайомитися. Тут все по-іншому. І простору більше. Курячі ніжки зігнулися і вона присіла.

От і добре, подумав Час. Зона комфорту лишилася позаду, тепер у його Хатинки нове поле для діяльності. Він поглянув на неї. Вона так втомилася, що заснула навіть не зачинивши ставні. От і добре, значить вже не боїться.