Див не буває

Ні смутку, ні розчарувань. Так, – констатація факту.

З цим лозунгом вона засмикнула штори на вікнах, за якими навіть не встигло посутеніти,  і лягла спати. О п’ятій ранку продзвенів будильник, нове місто кликало на світанкове побачення. Її улюблене. Вона неспішно потягнулася, дозволивши собі ще чотири хвилини. Потім одяглася, знехтувавши зубочистячими процедурами (поцілунки на першому побаченні – моветон), і вийшла в ще сутінковий ранок. Оминула сплячу територію готелю та рушила до хвіртки. Проблема була навіть не в тому, що хвіртка зачинена, її легко можна перестрибнути, а в тому, що біля неї лежав охоронець. Старий волохатий пес. Вівчарка ліниво свердлила її кросівки байдужим поглядом, потім повільно перевела очі вище і поглянула прямо в обличчя, при цьому навіть не поворухнувшись. Весь її погляд говорив: «ну і що далі»? Що далі дівчина не знала, бо собак вона боялася, особливо великих та волохатих,  а тих, розмір яких був трохи меншим, – не зовсім боялася, але побоювалася. В цьому випадку, перед хвірткою, спрацьовувало якраз перше. Її охопив розпач і навіть злість. Бігати хотілося, а вийти вона не могла, бо навіть уявити, як підходить до цього велетня – було вже страшно. Пес зважив обставини, що склалися, і, мабуть, відчув сильне бажання дівчини, тому підійнявся, ліниво відійшов від хвіртки та ліг далі, так само дивлячись своїм байдужим поглядом. Потім трохи подумав і відвернувся, аби не бентежити й так в край розхвильовану гостю.

Вона здивовано повела бровою і повільно рушила до хвіртки, не вірячи в те, що відбувається. Зачинила за собою двері та, здається, помітила, як пес посміхнувся. Маячня. Див не буває.

Позаду почувся якийсь незрозумілий звук. В ранковій тиші було чути лише річку, на березі якої стояв готель, але звук був не від неї. Щось шипіло, при чому уривками: глухе шипіння, потім секунда тиша, і знову шипіння. Навіть не шипіння, а звук від тертя, ніби щось пружно натягувалось, терлося об поверхню, а потім заспокоювалося. Помпа, так, це було схоже на звук від помпи, що різко вкачувала повітря в неживий обм’яклий об'єкт, насичуючи його киснем аби врятувати та вдихнути хоч трохи життя. 

Вона обернулася – нікого. Звук повторився ще раз. Вгорі. Вона підвела погляд і дійсно – повітряна куля маячила в безкрайому небі. Червона пухка куля. Вона шипіла, коли повітря наповнювало її стінки, задоволено роздувалася, червоніючи ще сильніше і плавно підіймалася вгору. Дівчина завмерла. Це було красиво. Ще сіре небо і на ньому одна яскрава пляма. Вона вперше бачила повітряну кулю і чула її дихання. Диво.

Натхненно побігла стежкою. На одному подиху здолала сходи старої фортеці, що вели в старе місто, і там, на верхівці, трохи збавила темп, аби перевести дихання і ще раз подивитися на кулю, але тієї вже і слід простив. Залишилося лише небо. Дівчина замигала п’ятами далі, вітаючись зі світанком, старим мостом та урочищем, що розляглося під ним. Потім був парк, лісові стежки, пагорби, брущатка. Побачення у вісім кілометрів видалося на славу. Джерельна вода з пащі паркового лева вмила спітніле обличчя і напоїла тіло. Місто прокидалося, а вона вже дріботіла назад в готель.

Куля не давала спокою. Щось було дивне в тій магії, з якою така велика річ з легкістю підіймалася вгору. Та день видався складним, і через якийсь час вона про неї забула. Звичайна собі повітряна куля.

Після полудня спека спала і сонце поступово стало тікати. Вона вже закінчила свої справи та думала, чим можна зайняти себе? Книга, фільм, чи прогулянка? Знайомий звук змусив підхопитися і вибігти на балкон. Велетенська червона куля гуляла по каньйону і чіпляла своїми роздутими боками дерева. Ледве торкаючись води, вона плавно летіла над річкою, заполонивши пухким тілом весь простір. Нею ніхто не керував, вона рухалася сама, впевнено оминаючи перешкоди. Майже промайнула балкон. Дівчина дивилася на пусту кабінку, прив’язану міцними тросами та вагалася. Знизу почувся  гавкіт. Волохатий пес був на тому ж місці, але тепер він сидів і рішуче дивився, то на кулю, то на дівчину, ніби кажучи їй своїми чорними очима: чого ти чекаєш? «Див не буває …» –  прошепотіла до себе дівчина і стрибнула.

Куля здригнулася, мішечок з піском розв’язався і посипався золотавим пилом донизу. Куля набрала повні груди повітря і полетіла вгору. Дівчина трималася за плетений поручень і дивилася на каньйон, що ставав все меншим і меншим. Ось міст, яким вона бігала вранці, стежки парку тепер виглядали ніби лінії на карті гугл. Прикольно. Як таке може бути взагалі? Вона в кулі, яка летить сама по собі. Та це було неважливим. Це було дивним.

Десь там за старою фортецею заходило сонце і малювало свої вечірні малюнки. Куля поступово почала опускатися. Земля стала ближче. Дівчина помітила постать, що чекала внизу. Чоловік у лляній сорочці та штанях, закочених по коліна. Він стояв у річці, тримаючи в руках пульт, натискав важелі та водив вправо-вліво. Куля слухняно слідувала за ним, аж поки не сіла на траву. Втомлено розклала своє червоне полотно позаду і видихнула.

– Нічого собі!  Це вперше хтось зважився в неї стрибнути, – йому було років шістдесят, але назвати його дідом язик не підіймався. Мабуть, саме так виглядають чарівники: сивоволосі, зі зморшками-смішинками навколо сірих очей та у світлому просторому одязі.

Він подав руку і допоміг дівчині вибратися на землю.

– Вона сама з’явилася. Нізвідки! Спочатку вранці, а потім ввечері! – схвильовано тараторила дівчина. Де і поділася її вчорашня скептична стриманість. – Як таке можливо?

– Інколи дива знаходять нас самі. – загадково мовив чарівник.