Їм сьогодні видавали життя

Сірий чоловічок стояв у черзі, жадібно запустивши руки в кишені свого безбарвно-сірого пальта. За окулярами злісно свердлили світ дві вицвілі блакитні крапки з вузькими чорними горошинами-зіницями, що ніколи не змінювалися в розмірах. Підняті плечі та сутула спина ховали пожовклу шию ще глибше в сірий комір. Було тепло та зсутулена постать здавалася змерзлою.

Він просувався мовчки, не звертаючи уваги на гомін попереду та позаду. Перший поверх, другий, третій і от, нарешті, покручені сходи привели його на четвертий.  До дверей лишалося всього десять осіб. Цікаво, скільки йому дадуть цього разу? Він подумки перерахував свій запас, схований у комірці сірого непримітного будинку, і вперше за весь ранок посміхнувся, але дуже швидко схаменувся і зсутулився ще більше. Не вистачало лише, щоб решта побачила, як він радіє. Ну от, чоловік, що стояв попереду, обернувся до нього і всміхнувся у відповідь. На ньому був яскравий костюм, обличчя сяяло, а за окулярами розширено споглядали на світ та на сірого чоловічка, два безмежних чорних океани. Сірий чоловік втягнув шию ще глибше і відвів погляд. «Нехай своє добро рахує, мабуть, багато має раз такий яскравий». А яскравий чоловік   лише кивнув і знову повернувся обличчям до черги. Двері розчинилися і начищені до блиску черевики та посмішка ступили в кімнату.

Чотириповерховий будинок в самому центрі міста був відомим з двох причин. По-перше, своїми покрученими старими сходами, що прямокутними спіралями підіймалися догори. Поверхи були довгими та вузькими, а посередині кожного зіяла прямокутна діра, і, спершись на поручні, що її огортали, можна було спостерігати, як рухається черга знизу: сходинка за сходинкою, поверх за поверхом. Друга ж причина відомості непримітного, на перший погляд, будинку – він відчиняв свої двері для городян лише раз на рік.

Черга ніколи не зупинялася. На четвертому, останньому, поверсі була лише одна кімната, що мала двоє дверей:  на вхід та на вихід, і всі,  хто з неї виходив, опинялися по ту сторону діри та спускалися до низу вже іншим шляхом. Така система дозволяла уникати заторів та контакту один з одним. Та й додавала будинку третьої причини для відомості: він мав лише одну кімнату на всі чотири поверхи.

Все відбувалося завжди швидко, тому вже за мить, яскравий чоловік вийшов по ту сторону і попрямував до виходу. В цей час на вході загорілася лампочка, і чоловік у сірому поклав свою бліду руку на металеву дверну ручку.  І от сталося те, чого не ставалося ніколи раніше. Сірий чоловічок відвів зосереджений погляд від дверей, і поглянув на той бік. На якусь коротку мить їх погляди зустрілися. Два чорні океани були такими ж яскравими, але щось в них затихло. Зустріч поглядами тривала лише одну коротку хвилину, після чого яскравий чоловік посміхнувся і рушив своєю дорогою, а трохи збентежена незрозумілою миттю сіра постать просунулася вперед у прочинені двері.

Його завжди дивував цей безлад. Чому в громадській приймальні все завжди розкидано? Щороку одне і те ж. Якісь книги з безладно загорнутими сторінками, чашки з-під кави просто на столі без підставки, і занадто багато кольорів, неначе тут роздавали щось надмірно радісне.

Він мовчки простягнув долоню та отримав свою порцію. Небагато, але й немало. А з його запасом і взагалі ціле багатство. Та враз згадав чоловіка в яскравому пальті й в голову закралася злісна думка: «Йому, мабуть, перепало набагато більше». Заздрість охопила його серце тисками й він, сховавши отримане в ретельно заштопану кишеню, зухвало протягнув долоню ще раз. Юнак, що був сьогодні на видачі, з цікавістю оглянув чоловіка з ніг до голови, і зробив те, що було заборонене статутом. «А навіщо?» – запитання як грім вдарило по голові й жовта шия обурливо підскочила вгору. Сірий чоловік враз побагровів,  забрав руку і вискочив із кімнати.

На дворі все жило. Сонце ковзало по гілках зелених дерев, що віднедавна вбралися в листя. Птахи гомоніли між собою високим сопрано. Люди метушилися парком, малеча бігала одне за одним, голосно повідомляючи світові, хто зараз «квач». Ще трохи оторопілий від наглого питання, сірий чоловік знову зробив те, чого не робив раніше. Сів на лавку і глибоко вдихнув, замість того, аби підтюпцем бігти додому та дихати вкрадливо, розважливо витрачаючи отримане. В голові запаморочилося, світ чомусь набув кольорів. Забувшись, він знову вдихнув на повну. Сонце зігріло і шия виглянула з-під пальта. Тепле проміння поцілувало в щоки. Від здивування сірий чоловік втратив на мить контроль, але швидко схаменувся. Ну от, витратив дві порції дихання. Перерахував в голові: ні запасів вдосталь, вистачить. Та треба бути заощадливим.

Дихання вони отримували раз на рік. Сорок років тому він збагнув, що якщо дихати не на повну, можна багато зекономити, його запаси росли кожного року. Він перестав бігати, гратися з дітьми, багато розмовляти, співати, навіть вночі він привчив себе дихати помірно. Згадав, чому відмовився від кольорів: вони захоплювали дух, після чого він починав дихати частіше та глибше. Фільми, книги, все мало бути нецікавим та невражаючим, щоб дихання ненароком не збилося. Чи глибше дихання, тим ближче до кінця.

Та чомусь це дивне «А навіщо?» залишило слід у його сірому серці, так само як і загадковий яскравий чоловік, на якого, по правді, він хотів би бути схожим. Мати стільки дихання, аби не боятися вражень та кольорів.

Сірий чоловік так поринув у власні мрії, що навіть не помітив, як його зіниці вперше за стільки років стали ширшими. А груди знову підіймалися вище.

Поруч присіли. І от чорні океани зустрілися. Сірий чоловік знітився, але яскравий лише посміхнувся і протягнув йому місячну порцію.