Футбол

Спочатку було вухо. Воно обережно визирнуло з-за дерева. Трішки волохате, загострене. Вушна раковина нагадувала устрицю: була такого ж брудно-сірого кольору та порізьблена спіралями. Вухо витягнулося та прислухалося: тихо. Волохата морда швидко зиркнула й так само швидко сховалася за дерево. Трохи перечекавши, вухо вигулькнуло знову, а вже слідом за ним з’явилося чорне вологе око, яке важко було розгледіти серед сірого густого волосся, ще секунда –  і визирнула половинка кирпатого носа. Зрозумівши, що небезпеки немає, він вийшов повністю. Низенький, волохатий, з маленькими лапками та гострими вухами. Волосся було повсюди, не рахуючи очей, кирпатого носа та пальців на лапах. По три пальці на ніжках, та по чотири на руках: короткі, вузлуваті та м’ясисті. Трішки схожий на їжака, але м’якого. Він був дещо милим та занедбаним. Сіра шерсть взялася вузликами, була жорсткою та заплутаною. Нечесаний та немитий, мабуть, з народження. Він шморгнув носом, а чорні оченята заворожено втупилися в поляну.

Місячне сяйво освітлювало невеликий оазис, що якимось дивом розкинувся посеред темного лісу. Невисока трава, кущі де-не-де. А посередині лежало повалене декілька десятиліть тому дерево. Нечисті-люду не було,  але вуха все одно були насторожі.

Він прокрався до Колоди, роззирнувся на всі боки: спокійно. Випустив чорні кігтики й заліз на дерево, воно скрипнуло, потривожене після такого довгого сну, пробурчало щось та знову заспокоїлося. Волохань підігнув куцого хвостика та зручно вмостився. Короткі лапки-ніжки звисали в повітрі. Ручки він склав на пухкому животику й подивився вгору. Небо було відкритим. Ніч розкинула найчорнішу свою шаль. Золотий місяць дрімав осторонь. Яскраве мерехтіння пробивалося то тут, то там – так  з’являлися зорі.

Волохань вдивлявся в небо, широко розкривши рота. Ото краса … Блим, блим. Маленькі, гарненькі. Чорні очі злилися з чорним небом, і вже не розбереш: миготить в очах чи в небі.

Він схрестив по два пальці на кожній руці й замружив очі.

– Хочу … хочу … хочу … –  тихенько прошепотів і крадькома відкрив одне око. Нічого. Волохань напружився й стиснув пальці міцніше, аж хруснуло. – Хочу! Хочу! Хочу! – крикнув, аж сам злякався.

Стара Колода роздратовано заскрипіла й перевернулася. Він бовкнувся назад, лише п’ятки блиснули та куций хвостик. Перекрутився, почухав гулю, що швидко назріла на голові, перечекав поки зірочки перестануть бігати в очах і підповз до Колоди. Обережно, аби знов не потривожити старечий сон, поклав долоні на шорстку поверхню й визирнув.  В чорних очах відбився яскравий вогняний слід падаючої зірки.

– Вийшло … – здивовано прошепотів Волохань. Десь поряд, серед дерев, щось гримнуло. Стара Колода знов затріщала й перевернулася на інший бік, та цього разу непосидючому створінню пощастило і він опинився зверху.

«Що за нелюди» –  пробурмотіла стара,  –  «З людьми й того легше». І задрімала. А Волохань підібгав хвостика та став чекати на своє диво.

– А щоб вас всіх! Дідько вас бери! – раптом щось розлючене вискочило з лісу.

Яскраве мерехтіння із зусиллям пробиралося крізь траву й верещало, що було сили. Воно так лаялося, що вуха Волоханя почали скручуватися. Колода знову затріщала. В лісі зашаруділо все, що поснуло до цього часу. Сови повідкривали свої очі, й перелякано підгукували. Навіть місяць прокинувся і з цікавістю підсвітив Колоду, за якою намагався сховатися Волохань.

Маленький вогник скочив на дерево. Крихітні очі палали. Чубчик-вогник здіймався догори, мов гребінець півня. Тоненькі ніжки тупали, а ручки вперлися в боки. Волохань присів, аби стати непомітним. Та місяць-зрадник підсвітив його ще яскравіше.

– А щоб тебе! Сюди йди! – затупало пекельне створіння.

Колода зрозуміла, що це все надовго, і швидко затягла себе зеленим мохом. Тепло і не чути нічого. Стара  задоволено потягнулася і заснула.

Волохань винувато визирнув. Скручені вуха випрямилися. Вогник розлючено свердлив його поглядом, а чубчик все здіймався та здіймався догори.

– Ти – що таке?! – гримнув вогник і запалав ще сильніше.

– Страшко …  – тихенько прошепотів Волохань.

– Це я й так бачу! – фиркнув вогник. – Звати тебе як?

– Так і звати – Страшко. Та друзі кличуть – Волоханем. – Страшко заліз на Колоду та сів поруч.

Вогник  презирливо глянув на волохатого велетня, що був разів в п’ять більшим за нього, і трішки відсунувся в бік.

– Страшко, так Страшко.

– А ти хто? – по-доброму запитав велетень.

– Ти – бовдур?! – знову зарепетувала зірка. – Ти що не розумієш, хто я? Сидиш тут, дурницями страждаєш, загадуєш незрозуміло що і не знаєш: ХТО Я?! Горе мені горе! За що?! – вогник склав маленькі ручки й подивився вгору на місяць. Той лише посміхався та хитро підморгував.

Поки  вогник репетував та лаявся, волохатий Страшко мовчки дивився на нього. Вогник так розчервонівся від лайки, що коли вже не стало сил, просто плюхнувся поруч і замовк.

– А ви хіба не набожні? – запитав Страшко. Вогник здивовано глянув на нього. – Ну ви ж того … до Бога ближче …  –  Страшко вказав на небо. – Хіба вам можна так лаятися?

– Ти – бовдур. – Смиренно констатував вогник і втомлено видихнув.