У Лукомор'я

З Котом явно було щось не так. Та от що саме, Сашко ніяк не міг збагнути. Те, що щось не так особисто з ним, – цю думку він відкинув ще десь півгодини тому. Ну, подумаєш, пішов прогулятися до лісу. Ну, звернув трішки не по компасу, щоб глянути, що он за тими деревами. А там – бац! – і таке.

Зелена стежка вперлася в густу огорожу з колючок. Та Сашко худенький зовсім та допитливий, тому перешкодою це не вважається. Кущі залишили на руках маленькі подряпини, ну ті, що «до весілля». Сашка це мало цікавило, й подряпини, й «до весілля». А ось те, що було попереду, виглядало досить цікавим. Молоді, але міцні дуби розмістилися невеликим колом. Високі, аж до неба. Дуби розправили могутні плечі й братськими обіймами створили тісний купол, що закривав сонце та небо. Невагомі промені сонця все ж примудрялися якось прослизнути крізь плетіння з тонких гілок та листя, і таким чином хоч трохи розбавити легку напівтемряву.

Всередині кола стояв старий дуб. Широкий та могутній. Вгору, спіраллю обвиваючи міцний стовбур, тягнулася вирізьблена кимось доріжка. Такі собі сходи до неба. Закінчувалися вони на самій верхівці, у гілках. Там, нагорі, щось зашаруділо. На підлогу впало декілька жолудів. І ось тут Сашко і подумав, що з ним щось не так, коли з самої верхівки, по цій саморобній «дубовій» стежці, вальяжно переминаючись з ноги на ногу, став спускатися … кіт. Великий, товстий, смугастий кіт. Сашко мимоволі роззирнувся по сторонам – чи в пошуках Аліси з Країни Див, чи шукаючи на що б його присісти.

Аліси поруч не виявилося. А от дерев’яна колода знайшлася. Сашко сів, не зводячи погляду з кота.

Той був заклопотаним, м’які лапи плавно ступали по стежці. Кіт майстерно виляв «п’ятою точкою», махаючи в такт хвостом. Він то зникав з виду, то з’являвся, спускаючись по спіралі, і бурчав собі щось під ніс. Судячи по інтонації, не досить задоволено. Сашко зітхнув. Кіт, що не мурчить – це ще не так дивно, а от кіт, що розмовляє, – вже якось насторожує. Кіт сторожко підняв вуха й завмер. Зелені очі втупилися в Сашка. Від несподіванки кіт присів на задні лапи. В його очах було явне нерозуміння ситуації, що виникла. В принципі, як і у Сашка.

– Емм … доброго дня … – чітко вимовив кіт.

Сашко зітхнув. Не здалося, і не почулося. Дуб, стежка, кіт, що розмовляє.

– Доброго дня, – відповів Сашко.

Кіт зітхнув. Не здалося. Хлопчисько. Шорти, футболка, скуйовджене волосся, подряпані руки. І подив у синіх очах.

  – Емм … я – Кіт. – Кіт протягнув вперед пухнасту лапу. – І я того … підійти не можу … тут така справа. – Кіт кивнув назад: за ним по всій стежці тягнувся тоненький сталевий ланцюг.

Сашко трохи повагався. Потім встав з Колоди та попрямував до дерева.

– Сашко, –  тремтяча рука потягнулася назустріч і доторкнулася до котячої лапи. Незвичне рукостискання виявилося теплим.

– Ну, ти того … сідай поближче … –  Кіт не встиг договорити, як хлопчисько розвернувся й чимдуж побіг назад. Ех, злякався, подумав Кіт, і одразу ж якось засумував.

А Сашко схопив колоду і потягнув її до дерева з Котом. Кинув поруч. Зняв рюкзак, дістав термос та чашку.

– Чай. Липовий.

Кіт засяяв і мотнувся за дуб.

– А в мене тут … Жолуді сушені, варення з малини. – Кіт з’явився знову. На двох задніх лапах, передніми обіймаючи дві банки. – Друзі приносять.

Сашко посміхнувся. І поки що вирішив не уточнювати, що за друзі, і як це Кіт стоїть на двох лапах.

Кіт присів поруч на колоду. Сашко протягнув йому гарячий чай. Кіт зробив ковток та замурчав. Сашко не стримався та засміявся.

– Вибач, та саме так у нас у роблять всі нормальні коти – мурчать, а не говорять. Правда, при цьому вони не сидять на колоді та не п’ють чай з кружки.

Кіт засміявся. Спочатку тихо, а потім все голосніше. Сашко схопився за живіт.

– Мдаааа, – ледве вимовив Кіт крізь сміх, намагаючись заспокоїтися. – От так зустріч! Мяу!

Сашко ледве не впав з колоди від нового приступу сміху.

Жолуді виявилися смачними.

– Давно ти тут? – запитав Сашко.

– Усе життя, – відповів Кіт.

– І як тебе ніхто не знайшов?

– Так не сильно намагалися, якщо чесно.  – Кіт почесав потилицю.

– Навіщо ти тут?

Кіт відкрив рота, але раптом не знайшовся, що відповісти. Він обвів очима галявину, свій дуб. Та задумався.

– А я не знаю.

Сашко здивувався.

– Як це?

Він дістав іриску з кармана, розгорнув обгортку та протягнув Коту. Той сумно поклав цукерку до рота і застиг. Іриска вперлася в кошачу щоку, нагадавши Сашкові, як декілька місяців тому у нього болів зуб, й довелося декілька днів проходити з опухлою щокою. Сашко хотів був розповісти цю історію Коту, та той був десь далеко, а зелені очі сумно дивилися в чашку.

– А я вчора ходив на ту сторону лісу. Я тут в гостях. У бабусі. Вона живе в селі, недалеко. Так от, я вирішив, дослідити ліс. Знайти, що тут є цікавого. Так от, на тому кінці лісу є озеро. Там живе качка. З качатами. І кожного ранку, вони випливають на середину озера,  і вона вчить їх пірнати. Смішно виходить. Вони як неваляшки. Опускають голови під воду, а хвости тягнуть їх нагору. Смішно.