РОЗДІЛ 12 Не програна

Кімната зустріла їх тишею. Деймон зачинив двері й лише тоді відпустив руку Емілі. Вона зупинилася біля ліжка, усе ще закутана в його піджак, і кілька секунд просто стояла, ніби звикала до світу без камер, спалахів і десятків чужих голосів.

Він дивився на неї мовчки. Не на темну сукню матері. Не на волосся, під яким знову ховалися шрами. І навіть не на піджак, що здавався завеликим на її тендітних плечах. На неї.

Так уважно, що Емілі майже фізично відчула цей погляд.

— Деймоне, я…

Він підняв руку й легко торкнувся пальцем її губ.

— Ні. Тепер я хочу сказати.

Емілі замовкла. Деймон повільно підійшов ближче.

— Я виходив до журналістів із єдиною думкою: стати перед тобою. Сказати кілька слів, прийняти весь удар на себе й не дозволити жодному їхньому питанню торкнутися тебе.

Його голос залишався рівним, але в очах не було звичного холоду.

— А потім вийшла ти.

Емілі опустила погляд.

— Я не могла дозволити…

— Знаю.

Він не дав їй знову пояснювати те, що вже зрозумів у холі.

— Ти повернула собі голос. Назвала тих, хто роками змушував тебе мовчати. Сама вирішила, коли й кому показати правду. Я знаю, що ти зробила це для себе.

Деймон торкнувся краю піджака на її плечі.

— Але ще ти зробила це заради мене.

Цього разу Емілі не стала заперечувати.

— Так.

Одне просте слово змінило його обличчя сильніше, ніж довге освідчення.

— Люди, які роками тиснули мені руку, сьогодні заговорили про ризики й репутацію. Ті, хто заробляв зі мною гроші, почали відходити так, ніби моє ім’я раптом стало заразним. Я звик до цього. Люди завжди залишаються поруч, доки їм вигідно.

Він коротко всміхнувся, але тепла в цій усмішці не було.

— Жінки теж приходили по щось. По статус, гроші, захист, місце в моєму світі чи в моєму ліжку. А ти нічого не просила.

— Я не хотіла нічого в тебе забирати.

— Знаю. Саме тому ти вийшла й віддала світові те, що мала повне право назавжди залишити тільки собі.

Емілі стиснула пальцями краї піджака.

— Ти говориш так, ніби я зробила щось неможливе.

— Для мене — так.

Вона здивовано підняла очі.

— Не тому, що я вважав тебе слабкою. Навпаки. Я просто не мав права чекати від тебе такої ціни.

У його словах не було докору. Лише біль від того, що він побачив її сміливість надто близько й зрозумів, скільки вона коштувала. Емілі повільно зняла з плечей його піджак і поклала на крісло. Не тому, що більше не потребувала тепла. Просто зараз їй не хотілося ховатися навіть у ньому.

— Ти завжди так робиш, — сказала вона.

— Як?

— Береш усе на себе.

Деймон мовчав, і вона продовжила:

— Ти думаєш, що мусиш захищати всіх: Сьюзі, свій дім, людей, які тобі довіряють… мене. Навіть коли сам стоїш під ударом, думаєш лише про те, кого закрити собою.

Вона зробила до нього крок.

— Сьогодні ти міг розповісти журналістам усе. Міг використати мою історію, щоб захистити своє ім’я. Але не зробив цього, бо це була моя правда. Ти залишив мені право вирішити, коли її сказати.

— Це право завжди було твоїм.

— Не для мене.

Емілі ледь усміхнулася, але очі заблищали.

— До тебе я навіть не знала, що можу мати щось своє. Голос. Вибір. Місце, де не треба ставати меншою, тихішою чи зручнішою, щоб мене не покарали.

Деймон дивився на неї так, ніби боявся пропустити хоча б одне слово.

— Поруч із тобою я вперше перестала намагатися вижити, — прошепотіла вона. — І почала жити.

Її усмішка стала зовсім тихою.

— Мабуть, саме тоді я й закохалася.

Деймон завмер. На кілька секунд між ними залишилися лише її подих і удари серця, які вона відчувала навіть у кінчиках пальців.

Він не перепитав, наче не почув. Не попросив пояснити. Лише сказав:

— Повтори.

Голос прозвучав низько й майже зламано. Емілі могла відступити, сховатися за втомою чи сказати, що невдало висловилася. Але після того, як вона сказала правду цілому світові, брехати йому було неможливо. Вона підійшла ближче й поклала долоні йому на груди. Під сорочкою сильно билося його серце.

— Я люблю тебе, Деймоне.

Він повільно видихнув, ніби ці слова пробилися туди, куди роками не доходив ніхто.

— Ще раз.

— Я люблю тебе.

Цього разу вона сказала це без сліз і страху. Як правду, яку більше не потрібно ховати.

— І це не вдячність, — додала Емілі. — Я вдячна тобі за дім, за захист, за Сьюзі й за те, що ти став між мною та всім, від чого я не вміла захищатися. Але люблю не за це.

Вона провела пальцями по його сорочці, відчуваючи серце під долонею.

— Я люблю тебе, бо ти побачив мене ще до того, як дізнався про гроші, Кларків і траст. Тоді, коли я сама вже майже не знала, чи залишилося в мені щось, крім страху.

Її голос став впевненішим.

— Ти не зробив мене сильною, Деймоне, але ти перший не змусив мене ховати силу, яка в мені була.

Він заплющив очі на коротку мить.

— І сьогодні я вийшла не тому, що перестала потребувати твого захисту. Я просто не хочу, щоб ти завжди стояв переді мною сам. Я хочу стояти поруч. Якщо на тебе підуть війною, ти маєш знати: я не сховаюся й не чекатиму, поки ти повернешся.

Вона торкнулася його щоки.

— Ти більше не один. Я не знаю, чи вмію любити правильно... Я просто люблю тебе. 

Деймон накрив її руку своєю. Його пальці трохи тремтіли, і це вразило Емілі сильніше за будь-яке красиве освідчення.

— Ти любиш правильно, — сказав він.

— Звідки ти знаєш?

— Бо я ніколи не почувався таким живим від чиїхось слів.

Він притиснув її долоню до губ, а потім подивився просто в очі.

— Я люблю тебе, Емілі.

Світ не зупинився. Не здригнувся дім. Просто кілька слів увійшли в неї так глибоко, що на мить стало важко дихати.

— Деймоне…

Вона спробувала забрати руку. Він не втримував силою, лише не дав їй сховатися.