РОЗДІЛ 11 Частина 2 Ім’я Кларк

— Міс Рейн!

Голос журналіста прорізав тишу.

— Якщо ваша родина робила з вами все це… чому?

Емілі повільно повернула голову на звук. Найстрашніше вже сталося. Світ побачив те, що вона ховала чотирнадцять років. Тепер залишалося сказати, заради чого вона взагалі вийшла до камер.

— Бо через рік я мала отримати доступ до трасту Емілі Кларк.

На кілька секунд запала така тиша, що було чути клацання камер. Потім хтось невпевнено перепитав:

— Кларк?

І майже одразу інший голос:

— Ви сказали Емілі Кларк?

У натовпі прокотився шепіт. Прізвище Рейн знали всі. Воно було гучним, багатим і дуже старанно відполірованим. Але Кларки були іншим. Старішим. Впливовішим.

Там, де Рейни роками будували фасад, Кларки просто мали вагу, яку не потрібно було доводити. Емілі не дала шуму піднятися.

— Моя мати була з родини Кларків. І все, що відбувається зараз, почалося не тому, що моя сім’я раптом згадала про доньку.

На її губах з’явилася коротка гірка усмішка.

— Доньку вони втратили дуже давно. Ще тоді, коли вирішили, що мовчазною дитиною зручно керувати.

Журналісти більше не перебивали. Тепер вони слухали.

— Їм потрібна не я. Їм потрібен контроль над тим, що залишила моя мати. Над активами, якими вони користувалися роками. Над грошима, які вважали своїми. І наді мною, поки я не отримала права вирішувати сама.

Хтось уже говорив у телефон, диктуючи почуте редакторові. Інші швидко робили нотатки, складаючи докупи старі прізвища, борги Рейнів і раптову турботу про дівчину, яку ніхто не захищав.

— Мій брат наробив боргів, за які не міг розрахуватися сам. Тому привіз мене сюди. Для нього я була способом повернути гроші. Для мого батька й Вікторії — ключем до того, що вони майже двадцять років тримали під контролем.

Емілі на мить замовкла.

— Ось чому вони так голосно говорять про любов. Не тому, що люблять мене.

Вона подивилася прямо в камери.

— Вони бояться втратити те, що ніколи їм не належало.

Натовп знову вибухнув:

— Міс Рейн, ви подасте заяву?

— Ваш батько знав про насильство?

— Який розмір трасту?

— Кому належать активи Кларків?

— Де зараз Логан Рейн?

Емілі підняла руку.  Не різко, але цього вистачило, щоб шум почав стихати.

— Ви знову питаєте не про те.

Вона говорила неголосно, та тепер її чули всі.

— Якби мені запропонували вибір між цим спадком і дитинством, у якому мене просто любили б, я не думала б жодної секунди.

Ніхто не перебив.

— Я не хочу, щоб після сьогоднішнього дня ви запам’ятали лише гроші, цифри й прізвище Кларк. Запам’ятайте інше.

Емілі повернула голову до Деймона. Він стояв поруч і дивився тільки на неї.

— Людина, яку ви кілька днів називали моїм викрадачем, була єдиною, хто сказав моєму братові, що я не річ.

Деймон повільно вдихнув. Вона все-таки сказала це перед усіма.

— Він міг скористатися тим, що мене привезли до його дому наляканою, без грошей і без місця, куди я могла б повернутися. Але не зробив цього. Не назвав мене боргом. Не поставив ціну. Не вирішив за мене, що буде далі.

Емілі підняла підборіддя.

— Він дав мені вибір.

У натовпі стало тихіше.

— Саме тому я залишилася. Не через гроші. Не через страх. І не тому, що мене хтось змусив.

Її погляд знову торкнувся Деймона.

— Я залишилася, бо в його домі вперше відчула себе людиною.

Він дивився на неї, і кожне її слово боліло сильніше, ніж будь-який удар по його імені чи бізнесу. Деймон знав, чого коштував їй цей вихід. Знав, чому вона відкрила спину перед десятками камер. Не лише заради себе.

Заради нього. Щоб повернути йому правду, яку в нього намагалися відібрати. 

Питання посипалися знову:

— Ви повернетеся до родини?

— Що буде далі?

— Ви залишитеся в домі Блеквуда?

— Які між вами стосунки?

Емілі тихо видихнула.

— Ви хотіли правду. Ви її отримали.

Вона повернулася до Деймона й простягнула руку. Не тому, що не могла стояти сама. А тому, що сама обирала, поруч із ким хоче стояти. Деймон опустив погляд на її пальці. Потім узяв їх. Міцно. Так, щоб вона відчула: він тут. І так, щоб усі побачили: цю руку вона вибрала сама.

Емілі знову подивилася на журналістів.

— Пресконференцію закінчено.

Голоси піднялися ще гучніше, але вона більше не відповідала. Вони рушили до дверей разом. Деймон не тягнув її за собою й не закривав від камер. Емілі не ховалася за його плечем. Вони просто йшли поруч.

Щойно двері зачинилися, гул преси залишився зовні. У холі стало так тихо, що Емілі почула власний подих. І лише тоді зрозуміла, як сильно тремтить. Її пальці все ще були в руці Деймона — крижані, майже не чутливі.

Він став перед нею, закриваючи від дверей і шуму вже не як чоловік, який вирішує за неї. Як стіна, яку вона сама обрала. Емілі підняла на нього очі.

— Я сподіваюся, ти зрозумієш.

Голос зламався лише тепер, коли камери вже не бачили.

— Я мусила зробити це сама.

Деймон мовчав. У його погляді не було злості. Тільки темний біль від усвідомлення, яку частину себе вона щойно віддала світові.

— Усе життя за мене говорили інші, — продовжила Емілі. — Моїм ім’ям прикривалися. Мною розраховувалися. Мене ховали й змушували мовчати. Цього разу я хотіла сказати правду так, щоб ніхто не зміг забрати в мене голос.

Вона стиснула його пальці.

— І я не могла дозволити, щоб ти втратив усе, що будував роками, лише тому, що вирішив мене захистити.

Деймон довго дивився на неї. Вона не просила вибачення. І він не хотів, щоб просила. Емілі зробила те саме, що весь цей час робив він: стала перед ударом за людину, яка була їй дорогою. І Деймон розумів це краще за будь-кого.

— Я зрозумів, — тихо сказав він.

У двох словах не було ні докору, ні бажання повернути її назад у мовчання. Тільки повага. І щось значно глибше, чого він поки не вимовив. Деймон підняв руку й обережно торкнувся її волосся, яке досі лежало на грудях, залишаючи спину відкритою.