РОЗДІЛ 11 Частина 1 Правда, яку не стерти

Емілі спускалася сходами повільно. Не тому, що хотіла передумати. Просто кожен крок наближав її до світу, який уже вирішив, ким вона є.

Для одних — коханкою Деймона Блеквуда. Для інших — безпорадною жертвою, яку треба рятувати проти її волі. Хтось називав її дурною дівчинкою, хтось — утриманкою, а хтось узагалі не бачив у ній людини. Лише зручну історію для гучного заголовка.

Знизу долинав гул голосів. Преса мала особливий звук — нетерплячий, голодний, ніби за дверима стояли не люди з камерами, а зграя, яка вже відчула кров.

Емілі зупинилася на останньому повороті сходів. Журналістів вона ще не бачила. Зате чула Деймона. Його голос залишався рівним і спокійним. Тим самим голосом, яким він міг змусити людину замовкнути, не підвищивши тону.

— Я не ховатимуся за стінами власного дому, поки з брехні роблять зброю, — сказав він. — Тому зроблю коротку заяву.

Гул не стих одразу. Клацали камери, хтось вигукував запитання, але Деймон не намагався перекричати натовп. Він просто дочекався, поки його почують.

— Я не утримую Емілі Рейн у своєму домі проти її волі. Вона не заручниця і не моя власність. Вона може піти звідси тоді, коли сама цього захоче. І доки вона сама не вирішить піти, ніхто не забере її силою.

Питання посипалися одразу:

— Містере Блеквуд, які між вами стосунки?

— Чому родина Рейн стверджує, що ви ізолювали її?

— Чому вона не говорить сама?

— Чому пошкоджений запис?

— Нам потрібна правда !

Емілі повільно відпустила поручень. Правда. Вони вимагали її так, ніби вона мала бути зручною, чистою й акуратно вкладатися в кілька речень для вечірнього випуску. Але правда не завжди приходила красиво. Іноді вона спускалася сходами в темній сукні. З відкритою спиною. І з рубцями замість документів. Емілі зробила останній крок.

Коли за спиною Деймона відчинилися двері, шум змінився. Не стих. Просто всі голоси раптом повернулися в один бік.

— Емілі !

— Міс Рейн !

— Вона вийшла !

— Камери сюди !

Деймон обернувся. І завмер. Емілі стояла на порозі в темній сукні, що спадала до підлоги м’якими важкими складками. Спереду вона виглядала стримано, майже скромно. Руде волосся лежало на спині довгою хвилею. На мить він побачив лише тканину. Знайому лінію. Темний блиск. Із пам’яті виринуло дитинство: сходи, усмішка матері й власний голос.

Мамо, ти схожа на ніч.

Потім Емілі зробила крок уперед. За її спиною стояла Грейс — бліда, мовчазна, з очима, в яких уже було забагато болю. І Деймон зрозумів. Не все, але достатньо, щоб у грудях похололо.

Журналісти заговорили всі разом:

— Вас утримують силою?

— Ви тут добровільно?

— Ви боїтеся Деймона Блеквуда?

— Чому не повертаєтеся до родини?

— Це правда, що ви перебуваєте під його впливом?

Деймон зробив крок до неї. Першим бажанням було зняти піджак, закрити її, забрати назад у дім, подалі від камер і чужих очей… Але він зупинився.

Емілі не була річчю, яку можна сховати. Не була дитиною, якій він мав право наказати мовчати. Вона вийшла сама. І якщо зараз він стане перед нею, то зробить те саме, що все життя робили інші: забере її голос, вирішивши, що знає краще.

Тому Деймон залишився на місці. Емілі стала поруч із ним і подивилася просто в камери. Її обличчя було блідим, але голос прозвучав рівно:

— Ви хочете правду?

Натовп не стих. Тоді вона повторила голосніше:

— Ви хочете правду? Тоді я вам її покажу.

Емілі підняла руку до волосся, повільно зібрала руді пасма й перекинула їх через плече на груди. А тоді повернулася до камер спиною.

Світ ніби завмер.

Перед журналістами була не просто її оголена спина. Вони бачили чотирнадцять років життя, у якому біль повторювався так часто, що став частиною тіла. Це не могло бути падінням. Не могло бути випадковістю. І точно не було одним ударом. Це була історія, написана на її шкірі ременем, пряжкою й чужою жорстокістю.

Спочатку ніхто не сказав нічого. Потім клацнула одна камера. Друга. Третя. А за мить спалахи посипалися так густо, ніби хтось відкрив вогонь.

Деймон дивився не на журналістів. На Емілі. На її рівні плечі. На руки, які не тремтіли лише тому, що вона змусила їх не тремтіти. На те, як вона віддала світу найболючішу частину себе, яку мала повне право нікому не показувати.

Заради правди. Заради себе. І заради нього.

Емілі повернулася до камер, залишивши волосся перекинутим на груди. Тепер журналісти мовчали. Уперше по-справжньому.

— Якщо ви справді хочете правду, слухайте, — сказала вона.

Ніхто не перебив.

— Ви знаєте мене як Емілі Рейн. Але не знаєте, що відбувалося за дверима дому, який тепер називає себе моєю люблячою родиною.

Вона на мить замовкла, вдивляючись у камери.

— Насильство почалося, коли мені було шість. Після смерті матері. Воно не було одним випадком, однією сваркою чи одним покаранням. Це тривало роками.

У натовпі стало тихіше.

— Моя мачуха знала, що робить. Мій брат дуже швидко зрозумів, що йому все дозволено. А мій батько бачив достатньо, щоб зупинити це, але обрав не помічати.

Емілі вдихнула.

— У власному домі я не мала права на голос, на захист чи навіть на звичайне «ні». Саме тому сьогодні я говорю сама.

У натовпі хтось тихо прошепотів:

— Боже…

Емілі не відвела погляду від камер.

— Ви хотіли знати, як я потрапила в дім Деймона Блеквуда?

Вона дала їм кілька секунд.

— Мене сюди привезли як плату за борг.

Натовп вибухнув.

— Що?!

— Повторіть!

— Логан Рейн?

— Про який борг ідеться?

Емілі не намагалася перекричати їх. Просто чекала, поки голоси стихнуть.

— Мій брат програв велику суму грошей у карти й вирішив розрахуватися мною.

Цього разу шум уже звучав інакше. Скандал змінив напрямок.