РОЗДІЛ 10 Частина 2 Сукня з відкритою спиною

Емілі чекала в кімнаті Деймона. Не у своїй. Вона навіть не замислилася, куди йде. Просто після розмови біля кабінету ноги самі привели її сюди — у кімнату, де останніми днями їй вперше за багато років вдавалося засинати без страху.

Емілі стояла біля великого вікна й дивилася на ворота. Журналістів ставало дедалі більше. Машини вишикувалися вздовж дороги, камери блищали під ранковим світлом, люди перевіряли мікрофони й говорили в об’єктиви, показуючи на дім так, ніби вже знали все про тих, хто жив за його стінами.

Емілі не боялася камер. Вона боялася, що правда знову запізниться. Що Деймон вийде до них сам, прийме весь удар на себе, а вони все одно перекрутять кожне слово. Назвуть його хижаком, її — безпорадною жертвою або розрахунковою коханкою. Зроблять із його захисту доказ провини, а з її мовчання — підтвердження того, що вона не здатна вирішувати сама.

Двері тихо відчинилися. Грейс увійшла з довгим чохлом у руках.

— Міс Емілі.

Вона поклала чохол на ліжко й обережно розстебнула блискавку. Темна сукня розлилася по світлому покривалу м’якими важкими складками. Без блиску, каміння й показної розкоші. Спереду вона була стриманою: чисті лінії, відкриті ключиці, довга спідниця до підлоги.

А спина залишалася відкритою майже до самої талії. Емілі провела пальцями по тканині.

— Вона прекрасна.

Грейс дивилася на сукню так, ніби бачила не матеріал, а давній спогад.

— Вона належала матері містера Блеквуда.

Емілі здивовано підняла голову.

— Мамі Деймона?

— Так. Місіс Блеквуд одягала її лише один раз, на благодійний вечір.

На губах Грейс з’явилася тепла, ледь помітна усмішка.

— Деймону тоді було років сім чи вісім. Він сидів на сходах і чекав, поки вона спуститься. А коли побачив її, сказав: «Мамо, ти схожа на ніч».

Емілі теж усміхнулася.

— Це дуже схоже на нього.

— Він надзвичайно її любив. І вона любила його більше за життя.

Грейс повільно торкнулася краю сукні.

— У цьому домі не завжди було багато тепла. Але вона віддавала синові все, що мала. Брала його на руки, навіть коли їй казали, що хлопчиків не можна балувати. Гладила по волоссю. Говорила, що любить…, а потім її не стало, і Деймону довелося надто швидко навчитися бути сильним.

Емілі ще раз поглянула на сукню.

— Тоді мені тим більше потрібна саме вона.

Грейс уважно подивилася на неї.

— Ви справді збираєтеся вийти до журналістів?

— Так.

— Містер Блеквуд цього не хоче.

— Знаю.

Емілі підійшла до вікна. За воротами хтось уже говорив у камеру, а за його спиною на екрані машини миготіло ім’я Деймона.

— Він хоче вийти сам. Стати перед ними, відповісти на кілька запитань і не дозволити жодному слову торкнутися мене.

— Саме так.

— І втратити ще більше, захищаючи мене.

Грейс мовчала. Емілі повернулася до неї.

— Я сьогодні сиділа в його кабінеті й чула дзвінки. Чула, як люди, з якими він працював роками, говорили про репутаційні ризики. Відступали так ввічливо, ніби це не зрада, а звичайне ділове рішення.

— Не всі відступили.

— Знаю. І він запам’ятав кожного, хто залишився.

Вона на мить опустила очі.

— Але я бачила його обличчя, Грейс. Він нічого не показував, проте кожна така розмова щось у нього забирала. Він будував усе це більше десяти років. Не отримав у спадок і не забрав у когось. Створив сам — угода за угодою, день за днем.

—Так міс Емілі і  він сам вирішив не відступати.

— Саме тому я не можу дозволити йому заплатити за мене всім.

Грейс підійшла ближче.

— Ви не винні в тому, що роблять Вероніка й Рейни.

— Ні,  не винна , але вони використовують моє ім’я, моє життя й те, що зі мною сталося. Зробили з мене зброю проти нього.

Голос Емілі залишався спокійним, але в цьому спокої вже не було покори. Тільки рішення, яке визрівало в ній відтоді, як вона почула перший дзвінок у кабінеті.

— Деймон першим сказав, що я не річ. Він міг узяти все, що йому запропонував Логан. Міг використати мене, відправити назад або просто не втручатися. Але він побачив людину там, де всі інші бачили борг, гроші чи проблему.

Вона подивилася на двері.

— А тепер з нього роблять чудовисько саме за те, що він ним не став.

Грейс ще кілька секунд мовчала.

— Що саме ви хочете показати журналістам?

Емілі не відповіла. Вона повільно розстебнула сорочку й зняла тканину з плечей. Грейс спочатку не зрозуміла, що бачить. Її погляд торкнувся кількох світлих ліній на блідій шкірі, а тоді опустився нижче. І вся звична витримка зникла з її обличчя.

Рубці перетинали спину Емілі навскіс. Одні давно зблідли й майже зрівнялися зі шкірою. Інші залишилися грубими, рваними й піднятими. Біля лопатки темніла стара мітка від пряжки — місце, де шкіра колись розійшлася надто глибоко й загоїлася сама, без лікаря, без швів, без чиєїсь допомоги.

Грейс різко відступила. Долоня сама піднялася до грудей. Вона знала, що Емілі били. Чула від Еллен про ремінь, шафу, голод і роки покарань. Але чути — не означало бачити. Слова не підготували її до молодої жіночої спини, на якій чотирнадцять років чужої жорстокості залишили власну історію.

— Господи… — вирвалося в неї.

Голос прозвучав хрипко й зовсім не схоже на звичну стриману Грейс. Емілі не обернулася. Стояла рівно, хоча плечі ледь помітно тремтіли.

— Я не буду спочатку щось їм доводити, — сказала вона. — Я просто покажу.

Грейс не могла відвести погляду. Не через цікавість. Через шок. Кожен рубець відповідав на питання, яких вона ще не встигла поставити.

Ось чому Емілі здригалася від різкого звуку. Ось чому ходила кімнатами майже безшумно. Ось чому покоївка могла пролити на неї чай, а вона першою починала заспокоювати перелякану дівчину.

Емілі не була слабкою. Вона була людиною, яка вижила там, де її роками намагалися зламати.