РОЗДІЛ 10 Частина 1 Коли правда запізнюється

Скандал не вибухнув одразу. Він розгортався повільно, день за днем, і саме тому був небезпечнішим. Поки правда намагалася знайти слова, брехня вже встигла вдягнутися в гучні заголовки. За кілька днів майже всі таблоїди писали про одне й те саме:

«Деймон Блеквуд приховує у своєму домі двадцятирічну дівчину?»

«Порятунок чи незаконне утримання?»

«Родина Рейн стверджує: їхню доньку ізолювали від близьких».

«Коханка, заручниця чи жертва впливового бізнесмена?»

«Блеквуд мовчить. Що відбувається за зачиненими воротами його маєтку?»

Соціальні мережі підхопили історію ще швидше. Одні писали, що Деймон Блеквуд завжди був чудовиськом, просто тепер у його жертви з’явилося ім’я. Інші обговорювали різницю у віці, ніби знали все про те, що відбувалося між ними. Хтось називав Емілі нещасною дівчинкою, яку треба рятувати. Хтось — розрахунковою коханкою, що вчепилася в багатого чоловіка.

Люди сперечалися про її тіло, страхи, вибір і майбутнє. Майже ніхто не подумав запитати її саму.

Емілі сиділа на дивані в кабінеті Деймона з планшетом у руках. Вона не заважала, не втручалася в розмови й не ставила запитань після кожного дзвінка. Просто читала, як незнайомі люди переписували її життя.

Деймон працював за столом. Навпроти сиділи його юрист і помічник зі зв’язків із пресою. На екрані ноутбука змінювалися списки дзвінків, назви компаній і позначки біля партнерів, які вже встигли відреагувати на скандал.

Телефон задзвонив знову.

Деймон увімкнув гучний зв’язок і продовжив робити нотатки.

— Блеквуд слухає.

Чоловічий голос на лінії звучав надто ввічливо.

— Деймоне, ти ж розумієш, ситуація стала… незручною. Рада директорів наполягає на паузі. Поки історія з дівчиною не проясниться, ми призупиняємо переговори.

Пальці Емілі завмерли на екрані. Вона не підняла голови, але кожне слово почула. Деймон спокійно записав ім’я співрозмовника.

— Я вас зрозумів.

— Це не особисте.

— Звісно.

— Просто репутаційні ризики.

— Розумію.

На іншому кінці очікували заперечень, пояснень або хоча б спроби врятувати угоду. Деймон мовчав.

— Коли все владнається, — обережно продовжив чоловік, — ми зможемо повернутися до розмови.

Деймон підняв погляд на юриста.

— Ні.

— Перепрошую?

— Ми до неї не повернемося.

— Деймоне, не варто ухвалювати рішення на емоціях.

— Ви маєте право відійти вбік, щойно моє ім’я стало для вас незручним. А я маю право це запам’ятати.

Голос у слухавці став сухішим:

— Це бізнес.

— Саме тому я більше не вестиму його з вами.

Деймон завершив дзвінок. У кабінеті на кілька секунд запала напружена тиша. Юрист опустив очі до записів, помічник нічого не сказав, а Емілі продовжувала дивитися в планшет, хоча слова на екрані вже давно втратили сенс.

Телефон задзвонив знову. Деймон побачив ім’я й одразу відповів:

— Чарльзе.

Цього разу голос у динаміку був старшим і значно прямішим:

— Я бачу, як тебе зараз роздирають. Мої люди питають, чи виходимо ми з угоди.

— І що ти їм відповів?

— Що знаю тебе сімнадцять років. Якщо ти сказав, що дівчина у твоєму домі під захистом, значить, вона під захистом. Крапка.

Деймон не відповів одразу.

— Дякую.

— Не дякуй. Просто не дай цим шакалам тебе зжерти.

— Не дам.

— І ще одне. Роби те, що мусиш. Ми залишаємося на своєму місці.

Коли дзвінок завершився, Деймон зробив навпроти імені Чарльза окрему позначку. Емілі стежила за його рукою й раптом зрозуміла: він не просто втрачав контракти. Він запам’ятовував людей. Тих, хто стояв поруч, поки його ім’я відкривало двері. І тих, хто не відступив, коли воно стало небезпечним. Наступною зателефонувала жінка. Вона говорила швидко, стримано й майже винувато:

— Ми не розриваємо контракт, але юридичний відділ просить відкласти підписання нового пакета документів.

— На який термін?

— До прояснення обставин.

— Тобто доки преса не перестане кричати.

— Ти знаєш, як це працює.

— Знаю.

— Мені шкода.

— Мені теж.

Він вимкнув дзвінок. Помічник переглянув записи.

— Це третя пауза за сьогодні.

— Четверта, — виправив юрист.

Деймон поклав ручку.

— Запишіть усіх окремо. Тих, хто відступив. І тих, хто залишився.

— Для стратегії? — запитав помічник.

— Для майбутнього.

Юрист підняв очі.

— Ви справді не повернетеся до співпраці з тими, хто зараз відійде?

— Ні.

— Навіть якщо це коштуватиме кількох великих контрактів?

— Бізнес із людьми, які тікають при першому запаху крові, зрештою коштує дорожче.

Емілі більше не могла сидіти. Вона поклала планшет на диван і підійшла до нього. Не до столу чи документів. До Деймона. Він одразу повернув голову.

— Емілі?

— Це все через мене.

Його погляд став жорсткішим.

— Ні.

— Я чую дзвінки.

— Тоді слухай уважніше.

Деймон підвівся. Юрист і помічник відвели очі, але не вийшли. У цьому кабінеті вже ніхто не вдавав, що Емілі — випадкова гостя, якій не належить знати, що відбувається.