РОЗДІЛ 9 Та, що запізнилася

— Деймоне!

Крик Вероніки розітнув хол. Деймон вийшов із кабінету першим, але Емілі йшла поруч, не ховаючись за його спиною. Грейс зупинилася трохи позаду — пряма, сувора й мовчазна. Вона не збиралася втручатися. Це був дім Деймона, і зараз говорити мав він.

Вероніка стояла посеред холу в дорогому темному пальто, з ідеально вкладеним волоссям і сумкою, затиснутою в руці. Вона звикла входити до кабінетів без стуку й бачити, як люди підводяться їй назустріч.

Сьогодні ніхто не підвівся. Сьогодні її викинули з фонду, відрізали від документів, рахунків і дверей, які відчинялися перед нею лише тому, що за її спиною стояло ім’я Блеквуда. І вона це розуміла. Побачивши Емілі, Вероніка повільно всміхнулася.

— Звісно. Ти й цю руду сучку привів подивитися?

Емілі зблідла, але промовчала. Деймон зупинився на сходах.

— Ще одне слово в такому тоні — і ти втратиш більше, ніж роботу.

Вероніка коротко засміялася.

— Більше? Ти вже забрав у мене все, що міг.

— Ні.

Він вимовив це спокійно, і саме тому її усмішка на мить зникла.

— Повір, я ще навіть не починав.

Пальці Вероніки сильніше стиснули ручку сумки.

— Ти не мав права відсторонювати мене від фонду. Я була поруч усі ці роки. Допомагала тобі будувати бізнес, репутацію, владу. Сиділа на переговорах, де інші боялися дихати. Закривала угоди. Витягувала проєкти. Була з тобою на кожному кроці.

Вона наблизилася, і в її голосі вже звучала не лише лють, а й образа людини, яка надто довго вірила у власну вигадану історію.

— І ти просто викидаєш мене? Через неї? Через дівку, яку брат привіз тобі як борг?

Деймон спустився на сходинку нижче.

— Ти закінчила?

Вероніка здригнулася від його тону.

— Ні. Я тільки почала.

— Тоді слухай уважно, бо вдруге я повторювати не буду.

Він спускався повільно, не підвищуючи голосу й не даючи їй навіть задоволення побачити, що вона здатна вивести його із себе.

— Ти не будувала мій бізнес, Вероніко. Ти в ньому працювала. Це різні речі.

Її обличчя змінилося.

— Я була тобі потрібна.

— Як працівниця.

Слова пролунали сухо й остаточно, ніби підпис під документом.

— Коли я тебе помітив, ти була звичайною офісною працівницею. Не прихованим генієм і не героїнею, яку ніхто не оцінив. Просто амбітною жінкою з гострим розумом і таким голодом до влади, що він мало не з’їв тебе ще тоді.

— Обережніше, — прошипіла вона.

— Я обережно поводився з тобою десять років. Досить.

Емілі мовчала, а Грейс не відводила погляду від Деймона. Вона знала його з дитинства й добре пам’ятала: таким спокійним він ставав лише тоді, коли рішення вже було остаточним.

— Я дав тобі шанс, — продовжив він. — Підняв із канцелярії, дав посаду, доступ, зарплату й людей, які почали слухати тебе лише тому, що за тобою стояло моє ім’я. Ввів у кола, куди без мене тебе не пустили б далі приймальні. Прикривав помилки. Навчав. Допоміг твоїй родині, коли вона загрузла в боргах.

Вероніка дивилася на нього з ненавистю, але не перебивала, бо кожне слово було правдою.

— Ти могла використати цей шанс, щоб стати успішною й багатою. Побудувати власне життя. Вийти заміж за чоловіка зі статусом, до якого раніше навіть не мала доступу. Отримати все, про що мріяла.

Деймон зупинився на останній сходинці.

— Але ти переплутала можливість із правом власності.

— Я мала право, — видихнула Вероніка. — Після всього, що ми пройшли.

— Ти не мала права ні на що моє.

Вона хитнулася, ніби отримала ляпас.

— Я була поруч із тобою десять років.

— У бізнесі.

— Я входила в цей дім.

— Як партнерка по роботі. Не як господиня.

— Я знала Сьюзі.

Погляд Деймона став ще холоднішим.

— І саме там ти перейшла першу межу.

Вероніка зціпила зуби.

— Вона невихована маленька…

— Закрий рот.

Два тихі слова змусили її замовкнути. Навіть хол ніби став меншим.

— Ти мала доступ до мого фонду, документів, рахунків і переговорів, — продовжив Деймон. — До частини мого робочого життя,  але не до мого дому як до свого. Не до моєї доньки як до своєї. Не до мого тіла. І тим більше не до мого серця.

Вероніка зблідла. Емілі повільно підняла очі.

— Не смій, — прошепотіла Вероніка.

— Саме час.

Деймон підійшов ближче.

— Ти ніколи не була моєю жінкою. Ніколи не була в моєму ліжку. Я навіть до свого тіла тебе не підпускав.

Ці слова вдарили її сильніше за крик.

— У моєму житті були різні жінки, — сказав він. — На одну ніч. На кілька тижнів. Без обіцянок і без значення, але навіть серед них тебе не було.

Тиша стала майже болючою. Емілі стояла нерухомо, відчуваючи, як усередині повільно розтискається страх, у якому вона не встигла зізнатися навіть собі. Не було жінки, у якої вона забрала місце. Не було прихованої історії між Деймоном і Веронікою.

Була лише Вероніка і її багаторічна фантазія.

— Ти принижуєш мене перед нею, — сказала та.

— Я називаю речі своїми іменами, щоб ти більше не могла продавати натяки як правду.

Очі Вероніки спалахнули.

— А вона, значить, правда?

Деймон не відповів одразу. Грейс ледь помітно напружилася. Вона знала його надто добре й чула в цьому мовчанні більше, ніж він поки був готовий вимовити.

— Вона — людина, яка мені дорога, — сказав Деймон.

Грейс опустила очі. Він ще не назвав це любов’ю, хоча давно вже знав правду. Не хотів вимовляти найважливіше слово перед Веронікою, перетворюючи його на зброю. І тим більше не хотів, щоб Емілі вперше почула його в такій розмові.

Колись він скаже це їй. Не зараз. Не тут. Вероніка теж усе зрозуміла. І саме це добило її.

— Дорога? — перепитала вона. — Ця мала просто вчепилася в тебе як у єдиний спосіб втекти з дому. Думаєш, їй потрібен ти? Їй потрібні твій дах, гроші й здатність захистити її від татка з братиком.