Розділ 8 Частина 2. Ціна Емілі

Двері кабінету були прочинені. На порозі стояла Емілі. Боса, у світлій ранковій сукні, з розпущеним після сну волоссям. Її обличчя зблідло, але погляд не відривався від Еллен.

Вона чула. Можливо, не всю розмову, але достатньо.

Еллен побачила її й різко підвелася. В очах старої жінки промайнув такий біль, ніби всі роки, прожиті після дому Рейнів, раптом зникли.

— Емілі…

Деймон теж підвівся, але не підійшов. Не зараз. Емілі дивилася лише на Еллен, ніби намагалася впізнати не постаріле обличчя, а щось інше. Руки, які колись поправляли їй ковдру. Голос, що шепотів у темряві: «Тихо, маленька, я тут».

Людину, яка одного дня зникла без прощання.

— Мені сказали, що ти мене покинула, — вимовила вона.

Еллен закрила рот долонею.

— Ні…

— Сказали, що я тобі набридла. Що навіть служниця не захотіла залишатися зі мною.

— Емілі, ні.

Еллен похитала головою, і сльози покотилися її щоками.

— Я не покинула тебе. Мене вигнали й не дозволили навіть попрощатися. Я б ніколи не пішла добровільно. Ніколи не залишила б тебе саму з ними.

Емілі стояла нерухомо.

Еллен дивилася на неї зі страхом людини, яка двадцять років чекала одного запитання.

Чому ти мене не врятувала?

Деймон мовчав. Він бачив шрами на спині Емілі. Знав, чим закінчилося її дитинство після того, як єдину людину, яка намагалася стати між нею й ударом, просто прибрали.

Емілі зробила крок. Потім ще один, а тоді кинулася до Еллен і міцно її обійняла. Не як стару економку. Як повернутий шматок дитинства, який у неї колись відібрали. Еллен завмерла в її руках.

— Пробач мені, — прошепотіла вона. — Я не змогла тебе забрати.

— Не треба.

Емілі притиснула її сильніше.

— Ти ні в чому не винна. Чуєш? Ні в чому.

— Але я знала, що вони роблять. Знала, що після мене стане гірше…

— У тебе була донька.

Еллен здригнулася. Емілі трохи відсторонилася, щоб бачити її обличчя.

— Ліза, так?

— Ти пам’ятаєш?

— Ти часто про неї розповідала. Казала, що вона любить сливовий пиріг.

Ці слова остаточно зламали Еллен. Вона заплакала вже не стримуючись, і тепер Емілі витирала її сльози так само обережно, як колись Еллен витирала її дитячі.

— Ти захищала Лізу, — сказала Емілі. — І мене захищала, поки могла. Вони покарали тебе саме за це. Ти не винна.

Деймон стояв біля столу й не міг відвести від неї погляду. Після всього, що щойно почув. Після шафи, голоду, ременя й чотирнадцяти років чужої жорстокості. Емілі не вимагала пояснень. Не карала жінку за те, що та не змогла перемогти людей, які мали гроші, владу й погрози.

Вона обіймала її. У цьому була вся Емілі. Її могли навчити боятися кроків у коридорі, але так і не змогли навчити добивати того, кому вже боляче.

— Коли я отримаю доступ до маминого трасту, я допоможу тобі, — сказала вона. — Тобі й Лізі.

Еллен одразу похитала головою.

— Ні, дитинко. Я не для цього прийшла.

— Я знаю.

Емілі стиснула її руки.

— Саме тому й хочу це зробити. Ви втратили дім і роботу через мене.

— Не через тебе.

— Через тих, хто боявся, що ти розповіси правду, але постраждали ви. Я не можу вдавати, що цього не було.

Вона ще не знала, скільки грошей залишила мати. Не знала умов і навіть не була впевнена, що Рейни не знайдуть способу забрати все, але вже думала не про себе. Про людину, яка колись дала їй бодай трохи тепла.

— Можна мені іноді бачити тебе? — тихо спитала Еллен. — Я не хочу заважати. Просто знати, що ти справді жива й у безпеці.

— Ти не заважатимеш.

— Правда?

— Правда.

Деймон вийшов з-за столу.

— Місіс Марш.

Еллен миттєво випросталася. Стара звичка людини, яка все життя працювала в чужих домах і вчилася завмирати перед господарями.

Деймон помітив це.

— Якщо вам потрібна робота, у цьому домі вона для вас знайдеться.

Еллен розгублено подивилася на нього.

— Я не можу просити…

— Ви й не просили.

— Містере Блеквуд…

— Тут вас ніхто не звинуватить у крадіжці, щоб прибрати з дороги. І ніхто не знищить життя вашої доньки через те, що ви сказали правду.

Вона опустила очі.

— Мені треба подумати.

— Думайте стільки, скільки потрібно. Сьогодні мій водій відвезе вас додому. Якщо Рейни або хтось із їхніх людей спробує з вами зв’язатися, одразу телефонуйте Грейс.

Еллен кивнула.

— Дякую.

Емілі ще раз обійняла її. Коротко, але міцно.

— Ти не покинула мене.

Еллен притиснула її до себе.

— Ніколи.

Коли вони з Грейс вийшли, Емілі залишилася посеред кабінету. Боса, бліда, з розпущеним волоссям. І водночас уже трохи інша. Наче одна стара брехня, на якій трималася частина її болю, нарешті розсипалася. Деймон підійшов ближче.

— Емілі.

Вона не відривала погляду від дверей.

— Вони змусили мене думати, що навіть вона пішла.

— Знаю.

— Що я була настільки нестерпною, що від мене тікали всі.

Деймон торкнувся її руки.

— Вона не пішла.

Емілі стиснула його пальці.

— Ні. Вони її забрали.

— Так.

Це усвідомлення боліло, але інакше. Раніше Емілі вірила, що її залишили. Тепер знала: її намагалися захистити. Просто Рейни знищували кожного, хто ставав між ними та дівчинкою, яку вони вважали своєю власністю.

На комп’ютері коротко пролунав сигнал. Прийшов новий лист. Емілі повернула голову.

— Це про траст?

Деймон не хотів відпускати її руку, але вона сама підійшла до столу. Він відкрив повідомлення. Прочитав кілька рядків. Потім перший вкладений файл. Другий. Чим далі рухався погляд, тим нерухомішим ставало його обличчя.

— Що там? — спитала Емілі.

Деймон повільно підняв очі.

— Тепер я розумію, чому вони так хотіли повернути тебе.