РОЗДІЛ 8 Частина 1 Правда про Рейнів

Деймон був у кабінеті ще до сьомої. Не тому, що виспався. Просто довго спати не міг. Емілі залишилася в його кімнаті. У його ліжку. Як і обіцяла. Вперше не зникла до ранку. Це мало б заспокоїти. Не заспокоювало.

На столі лежали перші звіти по родині Рейн: борги, закриті активи, підозрілі договори, старі зв’язки з Кларками. Поки що лише уривки, які не складалися в повну картину, але вже пахли гниллю.

У двері постукали.

— Увійдіть.

Грейс зайшла тихо. Навіть для себе — незвично тихо.

— Сер, я знайшла стару економку, яка працювала в домі Кларків. Потім у Рейнів.

Деймон підняв голову й глянув на годинник.

— Зараз сьома ранку.

— Вона вже тут.

Його погляд став уважнішим.

— Ім’я?

— Еллен Марш.

— Готова говорити?

— Так, але боїться.

Деймон відклав документи.

— Проведи її.

За хвилину до кабінету увійшла жінка років шістдесяти. Можливо, трохи молодша за Грейс, але життя залишило на її обличчі грубіші сліди. Просте темне пальто. Стиснуті руки. Пряма спина людини, яка давно втратила посаду, але не гідність.

Вона зупинилася біля дверей.

— Місіс Марш, — підвівся Деймон.

— Містере Блеквуд.

Голос був рівним. Пальці — ні. Деймон показав на крісло.

— Сідайте.

Еллен не ворухнулася.

— Мені сказали, Емілі у вас.

— Так.

— Вона… в безпеці?

— У цьому домі їй нічого не загрожує.

Еллен дивилася на нього довго, ніби зважувала не слова. Людину.

— І вам теж, — додав Деймон. — Вас тут ніхто не образить.

Лише після цього вона повільно сіла. Грейс залишилася біля дверей. Деймон опустився в крісло навпроти. Не нависав, не тиснув, але голос став твердим:

— Щоб захистити Емілі, я маю знати все. Не чутки й не натяки. Факти. Що відбувалося в домі Рейнів?

Еллен довго дивилася на свої руки. Здавалося, вона не пошкодувала, що прийшла. Просто збиралася з силами, щоб відчинити двері, які тримала замкненими багато років.

— Я прийшла не для того, щоб ви витягували з мене відповіді, містере Блеквуд, — тихо сказала вона. — Я мовчала надто довго. Тепер хочу розповісти все, що бачила сама.

Деймон не перебив. Лише трохи подався вперед, даючи зрозуміти, що слухає.

Еллен вдихнула.

— Перший раз Вікторія вдарила Емілі одразу після похорону її матері. Дівчинці було шість. Вона плакала й просила дозволити їй ще трохи посидіти в маминій кімнаті. Тримала в руках її шаль і не хотіла віддавати.

Голос Еллен став тихішим.

— Вікторія сказала, що не терпітиме в домі чужих істерик, і вдарила її по обличчю. Емілі заплакала сильніше. Тоді вона вдарила вдруге — вже за те, що та не змогла замовкнути.

Перед очима Деймона постала Сьюзі. Шість років. Учора вона сперечалася через млинці, малювала смішні брови й заснула, обійнявши старого ведмедя. Вона могла образитися, розплакатися, забігти до нього серед ночі й вимагати, щоб він прогнав страшний сон.

Емілі в тому самому віці вдарили за сльози після смерті матері. Деймон спробував уявити на її місці Сьюзі. Не зміг.

— Після того дня Емілі навчилася плакати без звуку, — продовжила Еллен. — Сльози текли, але вона не схлипувала. Навіть коли їй було боляче. Бо дуже швидко зрозуміла: якщо хтось почує, покарання стане гіршим.

Грейс біля дверей ледь помітно стиснула пальці. Еллен говорила все впевненіше, хоча кожне слово давалося їй важко.

— Спочатку це була Вікторія. Ляпаси, штовхання, покарання за будь-яку дрібницю. Не так подивилася. Не одразу відповіла. Надто голосно пройшла коридором. Не тим тоном сказала «так».

Вона гірко всміхнулася.

— А потім Логан зрозумів, що йому теж можна.

Деймон не ворухнувся, але погляд став холоднішим.

— Він бачив, що мати не просто не зупиняє його, а задоволена. Спочатку штовхав Емілі, виривав речі, хапав за волосся. Потім почав бити. Вона була меншою, слабшою й ніколи не давала здачі, бо знала: якщо спробує захиститися, Вікторія покарає її ще й за це.

Еллен на мить заплющила очі.

— Йому постійно повторювали, що він справжній Рейн. Спадкоємець. Син, якого Річард мав отримати від самого початку. А Емілі називали чужою. Нагадуванням про Кларків і про шлюб, якого її батько нібито не хотів.

— Річард усе це бачив? — лише раз перебив Деймон.

— Достатньо, щоб знати все.

Еллен підняла на нього очі.

— Він не завжди підіймав руку сам.., але сидів за тим самим столом. Бачив синці. Чув, як Вікторія кричала. Знав, що Логан робить із Емілі. І щоразу знаходив спосіб нічого не помітити.

У голосі жінки з’явилася огида.

— Іноді казав, що дитину треба виховувати. Іноді — що вона сама провокує Вікторію своєю невдячністю. А найчастіше просто виходив із кімнати. Ніби якщо він не дивиться, цього не відбувається.

Деймон мовчав. Він думав, що вже розуміє найгірше. Побої. Ремінь. Рубці, які бачив на її спині, але Еллен не закінчила. Вона провела долонею по коліну, ніби намагалася стерти з пальців стару пам’ять.

— Було ще дещо.

Деймон підняв на неї погляд.

— У темному коридорі стояла вузька шафа. Без вікна, майже без повітря. Спочатку Вікторія замикала Емілі там на годину. Казала, що дитина повинна подумати над своєю поведінкою.

Еллен важко вдихнула.

— Потім година стала двома. Іноді її не випускали до вечора. А бувало — залишали на всю ніч.

Грейс тихо прошепотіла:

— Господи…

— Уранці вона виходила сама, — продовжила Еллен. — Не плакала. Не просила. Просто ставала біля стіни й чекала наступного наказу. Вона так боялася кроків у коридорі, що навчилася розрізняти всіх за ходою. Вікторію. Логана. Батька. Знала ще до того, як відчинялися двері, хто йде і чого чекати.

Деймон згадав, як Емілі здригалася від грюкоту. Як завмирала, коли хтось різко входив. Як рухалася кімнатами майже беззвучно. Тепер це перестало бути просто страхом. Стало навичкою, яка колись допомагала їй виживати.