РОЗДІЛ 7 Частина 2 Залишся

У кімнаті Деймона Емілі зупинилася біля дверей лише на мить. Не через сумнів. Просто відчула межу — і сама вирішила її перейти. Деймон зачинив двері й подивився на неї уважно, ніби досі залишав останнє рішення за нею.

— Хочеш піти до себе?

— Ні.

Відповідь прозвучала швидко. Чесно. Без сорому. Він повільно підійшов ближче.

— Добре.

Емілі не чекала, поки він торкнеться першим. Сама поклала долоні йому на груди й відчула тепло крізь тканину сорочки. Його подих змінився. Ледь помітно, але вона це відчула. І їй сподобалося, що тепер не лише він умів змушувати її серце битися швидше.

Емілі підняла очі.

— Ти все ще хочеш мене?

Питання було прямим. Не боязким. Не дитячим. Жіночим. Деймон провів великим пальцем по її нижній губі.

— Більше, ніж мав би.

— Чому «мав би»?

— Бо після такого дня я повинен думати тільки головою.

Емілі повільно розстебнула верхній ґудзик його сорочки.

— А ти?

Його погляд потемнів.

— А я думаю про те, що ти стоїш у моїй кімнаті й сама торкаєшся мене.

Її пальці затрималися на наступному ґудзику. Потім продовжили.

— Мені це подобається.

— Що саме?

— Торкатися тебе самій.

У його очах з’явилося щось гаряче й небезпечне.

— Тоді не зупиняйся.

Емілі не зупинилася. Цього разу між ними не було болючої невідомості першої ночі. Вона вже знала його руки. Знала, що сила може не лякати. Що чоловік може хотіти її шалено — й усе одно не забирати право вирішувати. Вона розстебнула сорочку до кінця й провела долонею по його грудях. Під пальцями напружилися м’язи. Деймон тихо вдихнув. Емілі ледь усміхнулася.

— Ти так реагуєш…

— Емілі.

— Що?

Він накрив її руку своєю. Не зупинив. Лише притиснув сильніше до себе.

— Обережно.

— Я не хочу обережно.

Слова вирвалися раніше, ніж вона встигла їх обдумати, але страху не було. Тільки тепло. Деймон дивився на неї так, ніби вона щойно простягнула йому щось надзвичайно небезпечне. І надзвичайно бажане.

— Скажи, якщо буде занадто.

— Скажу.

Він не відводив погляду.

— Не так.

Емілі зрозуміла. Учора він уже чув її «я спробую». Знав, як легко вона могла стерпіти біль і назвати це мовчанням. Тому цього разу вона сказала твердо:

— Я скажу, якщо буде занадто.

Лише тоді він поцілував її. Не повільно. Не стримано. Так, як хотів увесь день. Емілі відповіла одразу. Обійняла його за шию й сама подалася ближче, не залишаючи між ними жодної відстані. У її поцілунку вже не було вчорашньої розгубленості. Було бажання. Живе. Гаряче. Її власне. Деймон обхопив її за талію й підняв. Емілі не злякалася. Обвила його ногами й притиснулася ще ближче.

Він завмер лише на мить.

— Що? — прошепотіла вона біля його губ.

— Ти стала сміливішою.

— Тобі не подобається?

— Мені це може коштувати залишків самоконтролю.

Емілі провела губами по його щелепі.

— Тоді не тримай їх усі.

У Деймона вирвався короткий хрипкий сміх. Не веселий. Збитий бажанням.

— Ти навіть не уявляєш, що робиш зі мною.

— Можливо, хочу дізнатися.

Він поніс її до ліжка. Не як щось крихке, що треба боятися пошкодити. Як жінку, яку хотів. І яка хотіла його у відповідь. Коли Деймон поклав її на ліжко, Емілі одразу потягнула його до себе, не дозволяючи відсторонитися. Її пальці вплелися в його волосся, ковзнули плечима й спиною. Вона вивчала його через тепло шкіри, напруження м’язів, дихання, яке ставало важчим від кожного її руху. І щоразу, коли він хрипко вимовляв її ім’я, вона ставала сміливішою. Деймон розстебнув її сукню. Емілі не відвернулася. Не притримала тканину. Не сховала спину. Коли сукня зісковзнула нижче й відкрила рубці, його руки на мить зупинилися. Вона побачила, як змінився його погляд. Не огида. Біль. Лють, яка завжди приходила разом із пам’яттю про тих, хто це зробив. Емілі торкнулася його обличчя.

— Не сьогодні.

Він підняв на неї очі.

— Що?

— Не думай про них сьогодні.

Його щелепа напружилася.

— Я не можу не думати.

— Тоді думай про мене.

Вона провела пальцями по його щоці.

— Не про тих, хто це зробив. Про мене.

Ці слова вдарили глибше, ніж він очікував. Деймон повільно видихнув і нахилився до неї. Поцілував плече. Не рубець. Її. Потім шию. Ключицю. Губи. І коли Емілі вигнулася йому назустріч, він дозволив собі відпустити лють. Не назавжди. Лише до ранку. Ця ніч була іншою. Перша стала межею, через яку Емілі наважилася переступити. Тепер вона вже знала, що чекає по той бік. І не віддавала себе так, ніби це могло бути останнім теплом, яке життя дозволить узяти. Цього разу вона брала сама. Його поцілунки. Дотики. Подих. Силу, яка не робила боляче. Ніжність, за яку не треба було платити. Вона не мовчала й не ховала бажання. Не чекала, поки він дозволить їй хотіти. Сама шукала його губи. Притягувала ближче. Шепотіла його ім’я так, що Деймон дедалі гірше пам’ятав про власний контроль. У кожному його дотику було більше, ніж пристрасть. Слова, яких він поки не міг сказати їй уголос.

Я люблю тебе.

Вони вже жили в ньому. У тому, як він дивився на неї. Як тримав. Як дослухався до кожної зміни її дихання. Деймон не стримував бажання, але й не забував про неї ні на секунду. Не ставив власну пристрасть вище за її довіру.

Емілі відчувала це. І саме тому відкривалася ще більше. Коли вона сама прошепотіла, щоб він не зупинявся, Деймон зрозумів, що готовий віддати їй усе, чого вона попросить. Усе, крім права знову вважати себе ніким.

Пізніше кімната стихла. Емілі лежала поруч із ним. Не на краю ліжка. Не напружена, не готова будь-якої миті підвестися й зникнути. Поруч. Рука Деймона лежала на її талії, а її пальці повільно водили по його грудях. Вона не спала. І він теж.

— Емілі, — тихо сказав він.

— М-м?