Розділ 7 частина 1 Емілі Кларк.

Коли машина Рейнів зникла за воротами, Деймон ще кілька секунд дивився на порожню алею. Не тому, що хотів переконатися, чи вони справді поїхали. Йому просто потрібна була ця коротка мить, щоб знову взяти себе під контроль.

За його спиною Емілі стояла нерухомо. Маленька шпилька Сьюзі все ще лежала в її долоні, залишивши на шкірі червоний слід. Вона щойно вперше сказала батькові «ні». І він не зміг змусити її передумати. Логан підняв на неї руку — і не дістав. Не тому, що раптом став добрішим. Не тому, що вирішив її пожаліти. Просто цього разу між ними став хтось сильніший за нього.

Емілі дивилася на зачинені ворота й повільно звикала до думки, яка ще вчора здалася б неможливою. Логан не був всемогутнім. Її батько теж. Вони здавалися такими лише тому, що все життя поруч із нею не було нікого, хто змусив би їх відступити. Сьогодні вони відступили. І поїхали без неї.

Деймон обернувся.

— Ходімо.

Він не кликав її за собою наказом. Просто рушив до кабінету, і Емілі пішла поруч. Не тому, що не знала, куди ще подітися. Вона більше не хотіла стояти осторонь власного життя й чекати, поки чоловіки вирішать, що буде з нею далі. Щойно двері кабінету зачинилися, Деймон узяв телефон.

— Вероніку Грей відсторонити від усіх процесів. Негайно. Фонд, рахунки, юридичні документи, внутрішні зустрічі — закрити все.

На тому кінці щось відповіли.

Емілі зупинилася біля столу. В її тілі ще жила напруга після зустрічі з Рейнами, але тепер вона вже не нагадувала страх. Швидше силу, якою вона ще не вміла користуватися.

— Повноваження відкликати, — продовжив Деймон. — Доступи заблокувати. Паролі змінити. Усі документи за останні шість місяців перевірити. Якщо вона спробує зайти через старі канали — фіксувати як порушення.

Він вислухав коротке запитання. Його голос став ще холоднішим.

— Ні. Не тимчасово. Назавжди.

Деймон завершив дзвінок і поклав телефон на стіл. Емілі кілька секунд мовчала, даючи йому закінчити все, що вимагало негайних рішень.

— Чому Вероніка?

Він повернувся до неї.

— Тому що це її рук справа.

— Ти впевнений?

— Так.

Емілі провела пальцем по гострому краю шпильки.

— Вона могла просто ненавидіти мене.

— Вона й ненавидить.

— Через те, що я живу у твоєму домі?

— Через те, що ти отримала те, чого вона хотіла роками.

Емілі нахмурилася.

— Що саме?

Деймон подивився на неї трохи довше. Вона справді не розуміла. Не тому, що була наївною. Просто Вероніка хотіла від нього речей, про які Емілі ніколи не думала. Статусу. Права на цей дім. Місця поруч із ним, яке всі мали б бачити.

— І добре, що не розумієш, — сказав він.

Емілі хотіла заперепитати, але передумала. Зараз це справді було неважливо. Вероніка, її ревнощі, злість і претензії залишалися десь збоку. Головне вже сталося. Рейни приїхали. І поїхали без неї. Деймон знову взяв телефон.

— Мені потрібно все по родині Рейн. Активи, борги, суди, ділові зв’язки, старі договори, закриті структури, спадкові документи, шлюбні угоди. Усе.

Він кілька секунд слухав.

— Ні, не завтра. Сьогодні.

Ще одна коротка відповідь.

— Починайте з Річарда Рейна. Потім Вікторія. Потім Логан. Перевірити всі пов’язані прізвища.

Коли дзвінок закінчився, у кабінеті стало тихо. Емілі не питала, навіщо він усе це робить. Вона розуміла. Він шукав не просто гроші. Шукав зачіпку. Місце, куди можна вдарити так, щоб Рейни більше не змогли сховатися за дорогими костюмами, адвокатами й словами про родинну турботу.

Деймон нарешті подивився на неї не як на людину, яку треба терміново від чогось захистити. А як на жінку, яка щойно вистояла перед тими, хто роками переконував її у власній слабкості.

— Ти тримаєшся.

Емілі ледь усміхнулася.

— Я не знаю, як інакше.

— Знаєш.

Вона задумалася. Раніше їй здавалося, що триматися — це мовчати, коли боляче. Не плакати. Не сперечатися. Не дратувати тих, хто міг підняти руку. Сьогодні вона трималася інакше.  Сказала «ні». Не відступила. І дозволила комусь стати поруч.

— Можливо, — тихо відповіла вона.

У двері постукали. Грейс увійшла майже одразу. На таці стояли кава для Деймона, чай для Емілі й невелика тека з документами.

— Дякую, Грейс.

Економка поставила тацю на стіл. Її погляд на мить затримався на долоні Емілі, де все ще лежала шпилька Сьюзі. Нічого не сказала, але кутики її губ ледь пом’якшилися.

Саме в цю мить телефон Деймона знову задзвонив.

— Так.

Він слухав недовго. Його обличчя не змінилося, але Емілі вже навчилася бачити різницю між його звичайним спокоєм і тим холодом, який з’являвся, коли щось йшло не так.

— Що сталося? — спитала вона.

Деймон не відривав слухавки від вуха.

— Вони не можуть знайти нічого про трастовий фонд Емілі Рейн.

Емілі завмерла. Потім сказала зовсім просто:

— Бо мій траст не під ім’ям Емілі Рейн.

Деймон повільно підняв на неї погляд. Грейс застигла біля столу з чашкою в руці.

— А під яким?

— Емілі Кларк.

У кімнаті ніби щось змінилося. Не звук. Не світло. Лише одна стара фамілія, яка раптом відчинила двері в минуле.

— Кларк — дівоче прізвище моєї матері, — додала Емілі.

Грейс поставила чашку на стіл дуже тихо. Майже нечутно. Потім узяла порожню тацю й вийшла з кабінету. Ніхто її не зупинив.

Деймон уже говорив у слухавку:

— Шукати Емілі Кларк. Усе по Кларках. Материнська лінія, старі активи, спадкові структури, шлюбні умови.

Він вислухав відповідь.

— Так. Негайно.

Поклав телефон. Емілі дивилася на свої руки.

— Я не знаю, що там.

— Дізнаємося.

— Моя мама була з родини Кларків. Її гроші стали причиною шлюбу з батьком.

— Рейнам потрібні були активи.

— Так.

Вона говорила повільно, ніби сама вперше складала докупи окремі шматки чужої жадібності.