РОЗДІЛ 6 Не ваша власність

Ворота відчинилися повільно. Чорна машина Рейнів рушила алеєю так, ніби мала право на цю дорогу. Наче вони приїхали не просити. Не пояснювати, не брехати, а забирати. Емілі стояла біля вікна кабінету й стискала в долоні маленьку шпильку Сьюзі.

Щоб ти знала, що ти не сама.

Гострий край впивався в шкіру і це допомагало. Деймон стояв поруч. Не перед нею. Не замість неї. Поруч. Достатньо близько, щоб вона відчувала його тепло. Достатньо тихо, щоб не забирати в неї право говорити. І достатньо сильно, щоб вона знала: якщо хтось із них простягне до неї руку, ця рука більше не стане її проблемою.

За кілька хвилин повернулася Грейс.

— Вони у вітальні, сер.

— Добре.

Емілі повернулася до Деймона.

— Я говоритиму сама.

Він кивнув.

— Я знаю.

— Не за мене.

— Тільки якщо вони забудуть, що ти людина.

Її губи ледь ворухнулися. Не усмішка. Просто полегшення від того, що вперше хтось стояв поруч не для контролю. Для захисту.

— Вони не торкнуться тебе, — сказав Деймон.

Емілі вдихнула.

— Я знаю.

— Знай це не лише головою.

Вона на мить заплющила очі. Дозволила собі відчути його присутність. Тепло поруч. Тишу за спиною. Безпеку, до якої тіло ще не звикло. Потім кивнула.

— Ходімо.

Річард Рейн стояв біля каміна. Темно-сірий костюм. Сріблясте волосся. Ідеальна постава. Навіть бруд він умів подавати як турботу. Поруч стояв Логан. Злий. Невиспаний. Із синцем на вилиці, який марно намагався приховати. Третім був адвокат. Невисокий чоловік років п’ятдесяти у темному пальті. В руках — акуратна тека. В очах — спокій професіонала, який уже починав підозрювати, що йому розповіли не всю історію.

Коли Емілі увійшла, Річард одразу ступив до неї.

— Емілі. Дякувати Богу, ти ціла.

Вона зупинилася. Деймон — поруч. Річард побачив це і ближче не підійшов.

— Я ціла не завдяки вам.

Адвокат підняв очі. Річард ледь стиснув щелепу.

— Доню, я розумію, що ти засмучена…

— Не називайте мене донькою, коли поруч стоїть ваш адвокат.

Логан тихо засміявся.

— Ого. У нашої тихоні виріс язик.

Деймон навіть не повернув голови.

— Ще одне слово в такому тоні — і ти говоритимеш із підлоги.

Логан спалахнув.

— Ти мені погрожуєш?

— Попереджаю.

Річард підняв руку.

— Ми приїхали не для конфлікту.

Емілі глянула на теку адвоката.

— А лист про незаконне утримання був запрошенням на чай?

Обличчя Річарда стало ще спокійнішим.

— Ми хвилюємося за тебе.

— Ви привезли мене сюди як плату за борг.

Тиша впала миттєво. Коротка. Гостра. Адвокат повільно повернув голову до Логана. Той скривився.

— Не драматизуй.

Емілі подивилася прямо на нього.

— Ти сказав Деймону, що я гарна, слухняна й скоро отримаю спадок, а потім запропонував мене замість грошей.

— Заткнися.

— Ні.

Логан застиг. Річард різко глянув на сина.

— Логане.

— Вона перебільшує.

— Я просто вперше повторюю твої слова вголос.

Адвокат промовчав, але пальці на теці стиснулись сильніше. Річард одразу спробував повернути контроль.

— Те, що зробив Логан, було помилкою.

— Помилкою?

Емілі навіть усміхнулася.

— Він програв гроші й привіз мене чоловікові, якого сам боїться. Це не помилка. Це торг.

— Стеж за словами, — кинув Логан.

Деймон зробив пів кроку вперед. Логан замовк. Не з розуму. З пам’яті. Він добре пам’ятав руку Деймона на своєму горлі.

— Емілі, — тихо почав Річард. — Ти зараз вразлива. Ти не розумієш, у що вплуталася. Блеквуд небезпечний.

— Знаю.

— Його репутація…

— Гірша за вашу?

Річард замовк. Емілі зробила крок уперед. Маленький,  але свій.

— Я не повернуся.

Річард повільно вдихнув.

— Ти не можеш залишатися тут.

— Можу.

— Він утримує тебе.

— Ні.

— Тисне на тебе.

— Ні.

— Використав твою слабкість.

Емілі подивилася на батька майже спокійно.

— Слабкість? Так ви називаєте те, що самі зі мною зробили?

Логан різко засміявся.

— Господи, яка драма. Ти вже встигла розповісти, яка ти бідна і нещасна?

Емілі повернула голову до нього.

— Я ще не починала.

Його обличчя перекосилося.

— Ах ти ж маленька сучка.

Деймон рушив. Емілі торкнулася його зап’ястя. Не щоб сховатися, щоб зупинити. Деймон завмер. Логан побачив це й розлютився ще сильніше.

— Що, вже дресируєш його? Чи це він тебе?

Його губи скривилися.

— Ти для нього просто підстилка, Емілі. Нова забавка. Молода, тиха, зручна. Думаєш, він тебе триматиме? Таких, як ти, використовують і викидають.

Слова вдарили точно. У те місце, яке ще боліло після ранку. Ким я тепер є? Емілі зблідла, але не відступила. Деймон це побачив. І в кімнаті стало холодно.

— Закрий рот, — сказав він.

Він сказав це не голосно, але таким тоном, що повітрі запахло страхом. Логан повернувся до нього.

— А що? Зачепило? Не вдавай святого, Блеквуде. Твоя репутація біжить поперед тебе. Думаєш, хтось повірить, що ти раптом став благородним?

Він кинув на Емілі брудний погляд.

— Покористуєшся нею кілька ночей — і сам нам повернеш. Вона ж порожня. У ній немає нічого, за що чоловік тримався б довше, ніж до ранку.

Деймон зробив крок. Логан не встиг відступити.

— Ти говориш про власну сестру.

— Зведену.

— І це щось змінює?

Логан вишкірився.

— Для тебе ж змінило. Ти теж не як на сестру на неї дивишся.

Навіть адвокат різко підняв голову.

— Містере Рейн, — сухо сказав він, — вашому синові краще замовкнути.

— А ти взагалі за кого? — огризнувся Логан.

— За клієнта, який ще має шанс не знищити себе остаточно.