РОЗДІЛ 5 Частина 2 Перший удар

Перший удар прийшов після обіду. Не криком чи грюканням, дверей і навіть не Логаном у холі, а  білим конвертом із тисненим логотипом адвокатської фірми.  Деймон розкрив його в кабінеті. Прочитав перший абзац. Потім другий. І його обличчя стало таким спокійним, що секретар, який приніс лист, інстинктивно зробив крок назад.

— Хто ще це бачив?

— Тільки я, сер.

— Добре. Залиш.

Коли двері зачинилися, Деймон дочитав лист до кінця. Родина Рейн висловлювала «глибоке занепокоєння» станом Емілі. Стверджувала, що вона перебуває в маєтку Блеквуда «за нез’ясованих обставин». Вимагала негайної приватної зустрічі з нею в присутності свого представника. Інакше вони залишали за собою право звернутися до поліції, преси й суду із заявою про незаконне утримання, психологічний тиск і можливе викрадення.

Деймон повільно поклав лист на стіл. Вероніка. У цьому було забагато її отрути. Вона не знала всього, але вже знайшла достатньо, щоб вдарити. Він натиснув кнопку внутрішнього зв’язку.

— Грейс.

— Так, сер?

— Знайди Емілі. Приведи її до кабінету.

Пауза тривала лише мить.

— Звичайно, сер.

Емілі прийшла за кілька хвилин. Сама, але майже одразу за дверима пролунали маленькі кроки. Деймон навіть не підвищив голосу.

— Сьюзі, я знаю, що ти там.

Тиша була лише мить, а потім невдоволене:

— Я просто проходила.

— Повз мій кабінет?

— Так.

— Туди й назад?

— Я забула, куди йшла.

Емілі мимоволі усміхнулася. Деймон перевів погляд на двері.

— До Грейс.

— Це про Емілі?

— Так.

— Тоді я…

— До Грейс, Сьюзі.

Коротка пауза. Потім тихе бурчання:

— Дорослі завжди думають, що діти нічого не розуміють.

Кроки віддалилися. Емілі подивилася на Деймона.

— Що сталося?

Він узяв конверт, але не простягнув одразу.

— Твоя родина зробила перший крок.

Її обличчя змінилося. Не зламалося. Не розсипалося. Просто стало тихішим.

— Логан?

— Не напряму. Адвокат.

Вона простягнула руку.

— Дай.

Деймон віддав лист. Емілі читала мовчки. З кожним рядком пальці стискали папір сильніше. На словах «незаконне утримання» її губи зблідли, але вона дочитала. Потім ще раз повернулася до останнього абзацу.

— Вони стверджують, що я тримаю тебе силою, — сказав Деймон.

Емілі підняла на нього очі. У них був страх, але не перед ним.

— Вони хочуть знищити тебе.

Деймон ледь примружився.

— Мене?

— Твою репутацію. Ім’я. Дім.

Вона зробила крок ближче.

— Вони скажуть, що ти скористався мною. Що тримаєш мене тут. Що я не можу піти.

— Емілі.

— Ти не розумієш. Вони завжди так роблять. Спочатку б’ють.., а потім показують усім чисті руки.

— Я розумію більше, ніж ти думаєш.

— Ні.

У її голосі вперше з’явилася майже паніка. Та найбільше, що його здивувало. Це було те, що боялася вона не за себе… За нього. 

— Вони хочуть, щоб всі повірили, що ти чудовисько.

Деймон дивився на неї довго.

— У це й так багато хто вірить.

— А я ні.

Ці слова зупинили його. Емілі ніби сама здивувалася, що сказала їх уголос. Потім опустила погляд на лист.

— Вони хочуть, щоб я сказала, ніби ти мене тримаєш.

— Ні.

Вона знову дивилася на нього. Деймон забрав лист і поклав на стіл.

— Вони хочуть змусити тебе сказати, що ти повертаєшся добровільно.

Емілі зблідла. Цього разу від пам’яті.Від тих безкінечних днів і ночей в яких вона боялася видати лишній звук. 

— Я не хочу.

— Знаю.

— Але я боюся того, що вони зроблять.

Вона сказала це прямо, без сорому, без спроб удавати хоробрішу, ніж була. У Деймоні піднялася холодна лють.

— Вони більше не торкнуться тебе.

— Ти не знаєш мого батька.

— Він не торкнеться тебе.

— І Логан…

— Тим більше Логан.

Його голос не став гучнішим. Лише холоднішим. Настільки, що навіть Емілі зрозуміла: це не заспокоєння. Це вирок.

— Якщо вони хочуть говорити, говоритимуть при мені, — сказав Деймон. — Якщо захочуть тиснути, тиснутимуть на мене. Якщо хтось із них простягне до тебе руку, пошкодує, що народився з пальцями.

Емілі заплющила очі на одну єдину коротку мить. І це було не від страху, це було від полегшення, яке майже боліло. 

— Якщо ти захистиш мене від них, — тихо сказала вона, — я ніколи не скажу, що хочу повернутися.

— Я захищу.

Вона відкрила очі.

— Я не хочу туди. У мене там нічого не було.

Її голос здригнувся.

— Ні дому, ні родини, ні місця.

Деймон мовчав. Емілі перевела подих.

— Вони тримали мене тільки через мамин траст.

Його погляд загострився.

— Який траст?

Вона завмерла. Наче саме це слово було ще одним замком на дверях її минулого.

— Мама залишила мені частину грошей. Доступ я отримаю в двадцять один.

— Через рік.

— Так.

— До того часу твоя родина контролює гроші?

Емілі гірко всміхнулася.

— Вони контролюють мене.

Деймон повільно випростався. Ось вона. Перша нитка.  Ще не вся правда,  але вже те, за що можна було потягнути. 

— Вони боялися, що після двадцяти одного ти підеш?

— Вони боялися, що я заберу те, що вважали своїм.

— Тому тримали тебе в домі.

— Так.

— І били.

Деймон запитав це мимохідь надто швидко.Емілі не відповіла. Не треба було. Деймон уже знав.

— Якби не цей траст, — майже беззвучно сказала вона, — мене б там давно не було.

— Що ти маєш на увазі?

Вона дивилася на нього на диво спокійно. Надто спокійно.

— Ти сам знаєш.

Він знав. Вони або зламали б її остаточно, або позбулися б. І назвали б це нещасним випадком. Хворобою. Нервовим зривом. Втечею. Чим завгодно, що дозволило б їм знову показати світові чисті руки.