РОЗДІЛ 5 Частина 1 Початок

Деймон прокинувся від тиші. Не від звуку чи руху. Від її відсутності. Він розплющив очі й кілька секунд дивився в напівтемряву. За важкими шторами вже сірів ранок. Дім ще спав. Поруч із ним постіль залишалася теплою. І порожньою. Емілі не було.

Деймон повернув голову. Її сукня зникла з підлоги, а двері були ледь прочинені. Вона пішла так тихо, що він не почув. А він завжди чув. Кроки в коридорі. Скрип дверей. Зміну чужого дихання поряд. Її — не почув. Емілі навчилася зникати краще за будь-кого, кого він знав.

Ця думка йому не сподобалася. Деймон сів, провів долонею по обличчю й раптом завмер. На білому простирадлі залишилася маленька темна пляма. Кілька секунд він просто дивився. А потім зрозумів. Повітря вийшло з легень так, ніби його вдарили під ребра.

Вона не сказала. Жодним словом. Не дала зрозуміти, що ця ніч була для неї першою. Просто дивилася на нього великими очима, шепотіла його ім’я й віддала те, чого ще не віддавала нікому.

А потім пішла до ранку. Так, ніби не знала, чи має право залишитися. Деймон заплющив очі. У грудях піднялося щось важке. Не злість на неї. На себе. Він не зрозумів. Повірив її впевненості, її бажанню, її гарячим рукам на своїх плечах. Її «так».

І воно справді було згодою. Не страхом,  вдячністю чи покорою.

Емілі вибрала його сама. Але за цим вибором стояла дівчина, яку все життя вчили мовчати про власний біль. Навіть тоді, коли вона мала право сказати. Попросити. Зупинити. Деймон підвівся. Одягнувся, умився холодною водою й вийшов із кімнати. Дім уже прокидався. У коридорах чулися тихі кроки прислуги. Знизу долинав дзенькіт посуду й запах кави.

Емілі він знайшов на кухні. Звісно. Вона стояла біля столу в простій світлій сукні з довгими рукавами. Волосся було зібране на потилиці. Перед нею лежали ягоди, борошно й велика миска. Вона знову готувала млинці. Кухар біля плити вдавав, що не стежить за нею. Грейс біля дверей — що просто перевіряє сніданок.

Деймон зупинився на порозі. Емілі помітила його не одразу, а коли обернулася, в її очах промайнуло коротке запитання.

Ким я тепер є?... За мить воно зникло.

— Доброго ранку.

— Доброго.

Деймон зайшов до кухні. Кухар негайно відступив убік. Грейс не ворухнулася. Лише уважно дивилася на нього. Вона знала його з пелюшок. І добре пам’ятала, який вигляд він мав після ночей із жінками, що нічого для нього не означали. Сьогодні Деймон був іншим. Емілі взяла ложку.

— Я скоро закінчу. Ви можете починати без мене.

У ньому щось різко стиснулося. Після його рук. Після її сліз. Після ночі, яку він досі відчував на шкірі.

Можете починати без мене.

Вона знову стала збоку, ніби так було безпечніше. Деймон підійшов ближче.

— Від сьогодні сніданки без тебе не починаються.

Ложка завмерла в її руці. На кухні стало тихо. Кухар перестав вдавати, що цікавиться тільки плитою. Грейс перевела погляд з Емілі на Деймона й повільно опустила очі. Вона зрозуміла. Це було не про млинці. Деймон щойно сказав усьому дому: ця жінка більше не стоятиме осторонь.

Емілі зрозуміла лише одне. Її не сховали. Не відсунули. Не зробили помилкою, про яку шкодують зранку.

— Я… — почала вона.

— Закінчуй, — тихо сказав він. — Я зачекаю.

Емілі опустила очі до миски. Її пальці ледь помітно затремтіли.

— Знову млинці?

Сьюзі з’явилася на порозі в темно-зеленій сукні, з розпатланим після сну волоссям і радістю на обличчі, яку не встигла приховати.

— Ура!

Емілі обернулася до неї.

— Ти ж учора сказала, що хотіла б їх повторити.

— Я сказала, що можна повторити.

— А я вирішила ризикнути.

Сьюзі підійшла й зазирнула в тарілку.

— Там знову мало пудри?

— Саме так.

— Добре. Ти швидко вчишся.

Деймон підняв брову.

— Дуже щедра похвала.

— Я сьогодні в хорошому настрої, — серйозно пояснила Сьюзі.

Потім знову подивилася на Емілі.

— Ти закінчила?

— Майже.

— Тоді закінчуй. Ми чекаємо.

Емілі перевела погляд на маленьку руку, яку Сьюзі вже простягнула до неї. Просто дитина, яка кликала свою людину за стіл. Емілі витерла руки рушником.

— Тепер закінчила.

Сьюзі взяла її за руку.

— Тоді ходімо їсти.

І повела до їдальні так упевнено, ніби це було природно. Ніби так мало бути завжди. Деймон дивився їм услід. Грейс стояла поруч і мовчала, але цього разу в її мовчанні було більше тепла, ніж у будь-яких словах.

За столом Сьюзі сіла біля Емілі. Не навпроти, як учора. Поруч. Деймон помітив. Грейс теж. Емілі лише не знала, чи має право показати, як багато це для неї означає. Сьюзі відрізала шматочок млинця, поклала до рота й посунула тарілку з ягодами ближче до Емілі.

— Бери.

— Дякую.

— Це не всі тобі. Просто можеш брати.

— Я зрозуміла.

— Бо якщо віддам усі, тато скаже, що я нормально не поснідала.

Деймон повільно поставив чашку.

— А я, звісно, нічого не чую.

Сьюзі навіть не повернула голови.

— Ти завжди все чуєш.

— І все одно ти це сказала.

— Бо це правда.

Емілі не втрималася і усміхнулася. Сьюзі зиркнула на неї.

— Не смійся. Він справді так робить. Спочатку дивиться страшно, а потім каже: «Сьюзі, сніданок — не місце для торгів».

Деймон подивився на доньку.

— А хіба ні?

— Так, але ти кажеш це дуже нудно.

Грейс біля серванта тихо кашлянула. Емілі опустила очі в тарілку, ховаючи сміх. Сніданок був простим. Млинці. Кава. Дитячі репліки. Тиха присутність Грейс. І погляд Деймона, який час від часу торкався Емілі так обережно, ніби він говорив з нею без слів. Вперше за довгий час їжа не застрягала в її горлі.

Після сніданку Сьюзі одразу підвелася.

— Емілі, я хочу показати тобі свою кімнату.

Емілі завмерла.

— Твою кімнату?

— Так.

— Зараз?

— А коли? Коли мені буде десять?

Деймон відвернувся до чашки. Емілі глянула на нього. Не тому, що просила дозволу існувати. Йшлося про його доньку. Її кімнату. Її особистий простір. Деймон ледь помітно кивнув. Сьюзі це побачила й насупилася.