РОЗДІЛ 4 Ніжність

Після Вероніки дім ніби став тихішим. Не мертвим. Іншим. Прислуга рухалася обережніше, але вже не зі страху. У поглядах з’явилося щось нове. Не цікавість і не жалість.

Повага.

Усі бачили, як Емілі стала перед Сьюзі. Як маленька міс Блеквуд вчепилася пальцями в її сукню. Такі речі в цьому домі не забували. Деймону вистачило десяти хвилин у кабінеті, щоб віддати кілька коротких розпоряджень. Вероніку більше не впускати до маєтку без його особистого дозволу. Усі повідомлення щодо фонду — тільки через офіс. Будь-яку спробу з’явитися біля дому — фіксувати. Він не підвищував голосу. Не погрожував. Не пояснював. Саме тому його зрозуміли правильно.

До обіду кухар уже встиг розповісти Грейс, що міс Рейн не тільки приготувала млинці для Сьюзі, а й прибрала після себе так, ніби боялася залишити на кухні зайвий слід. Грейс нічого не відповіла. Лише подивилася у вітальню.

Сьюзі сиділа на килимі поруч з Емілі й суворо пояснювала:

— Ведмедям не можна зав’язувати стрічки по-дорослому. Це нестерпно нудно.

Емілі слухала серйозно. Не сміялася. Не перебивала. Не намагалася її обійняти чи розчулити. Просто була поруч. І саме це Сьюзі їй дозволяла. Деймон кілька разів бачив їх здалеку. Сьюзі йшла садом на пів кроку попереду, несла ведмедя під пахвою й час від часу озиралася, перевіряючи, чи Емілі не відстала.

Емілі йшла. Не надто близько і не надто далеко. Рівно настільки, наскільки дозволяла дитина. Увечері Сьюзі заснула раніше, ніж зазвичай. Перед сном заявила Грейс:

— Млинці завтра можна повторити. Якщо дорослі не зіпсують усе своїми корисними ідеями.

— Я подумаю, — сухо відповіла Грейс.

Емілі почула це з коридору й усміхнулася. Тихо. Так, ніби ще не звикла, що має право на цю радість. 

Пізніше дім спорожнів від голосів. У коридорах приглушили світло. За вікнами чорнів мокрий сад. Дощ вже припинився, але повітря ще пахло вологою землею й листям. Емілі сиділа в бібліотеці біля вікна. На колінах лежала книга. Та сама сторінка була відкрита вже півгодини. Вона думала про Сьюзі. Про червоні сліди на її руці. Про Вероніку. І про Деймона. Про те, як він прикладав холодний рушник до її щоки. Про його голос.

Не називай мене містером Блеквудом…. Деймон.

Емілі заплющила очі. Дурне серце. Воно не мало так битися лише від одного імені. У двері тихо постукали. Два короткі удари. Не різко чи наказово. Двері прочинилися, і на порозі з’явився Деймон.

— Можна?

Емілі підняла очі.

— Ти ж у своєму домі.

— Саме тому й постукав.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Побачив світло, — пояснив він. — Не хотів налякати.

— Ти мене не налякав.

— Добре.

Він увійшов. Без піджака. У темній сорочці з розстебнутим верхнім ґудзиком. Втомлений. Стриманий. Небезпечний навіть тоді, коли мовчав, але вже не такий чужий, як учора.

— Ти не спиш, — сказав він.

— Ти теж.

— Я працював.

Вона глянула на книгу.

— А я намагалася читати.

Кутик його губ ледь здригнувся.

— І як?

— Не дуже.

Деймон пройшов в глиб кімнати, але не наблизився. Він умів тримати дистанцію і саме це змушувало хотіти, щоб він підійшов ближче.

— Думаєш про Вероніку?

Емілі провела пальцями по краю сторінки.

— Не тільки про неї.

Він подивився на її щоку. Слід від ляпаса вже зблід, але ще не зник.

— У цьому домі тобі нічого не загрожує, — сказав він. — Я це обіцяю.

Вона підняла на нього очі.

— Ти всім так обіцяєш?

— Ні.

— Чому мені?

— Бо ти досі не віриш.

Емілі промовчала. Він мав рацію. Деймон кілька секунд дивився на неї, потім кивнув на книгу.

— Спробуй поспати, Емілі.

Він повернувся до дверей. Усередині в неї щось обірвалося.

— Деймоне.

Він зупинився. Повільно обернувся.

— Не йди.

Тиша в бібліотеці стала густішою.

— Що ти маєш на увазі?

Емілі відклала книгу й підвелася. Слова могли все зіпсувати. Тому вона просто підійшла до нього. Повільно. Кожен крок був її. Вона зупинилася зовсім близько й взяла його за руку. Його пальці були теплими, сильними. Небезпечними, але він не стиснув її долоню першим. Чекав.

— Я не хочу, щоб ти йшов, — сказала вона.

Його погляд потемнів.

— Я не хочу, щоб ти робила цей крок із вдячності.

— Я не з вдячності.

Він мовчав. Емілі відчула, як пришвидшується її подих.

— І не зі страху.

— Тоді з чого?

Вона підняла на нього очі.

— З бажання.

Деймон завмер. Наче це слово вдарило сильніше, ніж мало.

— Емілі…

— Я хочу тебе.

Вона сказала це тихо, але не відступила. Не сховала очей. Не дозволила йому вирішити за неї, що вона насправді відчуває. Деймон повільно вдихнув. Його щелепа напружилася. Пальці на мить стиснули її долоню сильніше, а потім знову розслабилися.

— Скажи це ще раз.

— Я хочу тебе, Деймоне.

Він заплющив очі. Коли відкрив, холоду в них уже не було. Тільки бажання. І контроль, який тримався на останній нитці. Він підніс її руку до губ і поцілував пальці.

— Тоді ходімо.

Вона не запитала куди. Він не пояснив. Просто взяв її за руку й повів із бібліотеки. Коридор був напівтемним. Їхні кроки тонули в м’якому килимі. Деймон ішов першим, але не тягнув її. Вона могла зупинитися будь-якої миті. Не зупинилася. Біля дверей своєї кімнати він обернувся.

— Останній раз, Емілі.

Вона зрозуміла. Він не сумнівався в ній. Він давав їй право передумати.

— Я хочу цього.

Деймон відчинив двері. У кімнаті горіла лише лампа біля ліжка. Тепле світло ковзало по темних меблях, важких шторах і чоловікові, який стояв перед нею так, ніби стримував у собі щось надто велике й гаряче. Він зачинив двері тихо. Підійшов. Не торкнувся одразу. Спершу просто подивився на неї так, що в Емілі пересохло в роті.

— Скажи мені, чого не робити.

Вона не зрозуміла.

— Що?

— Якщо не знаєш, чого хочеш, скажи, чого не хочеш.

Питання вдарило глибше, ніж мало. Руки. Голоси. Накази. Люди, які торкалися, не питаючи. Вона змусила себе не відводити погляду.