РОЗДІЛ 3 Маленька господиня

Емілі прийшла на кухню рівно о сьомій. Навіть на кілька хвилин раніше. Звичка, бо запізнюватися вдома було небезпечно. Кухня Блеквудів уже жила своїм ранковим життям. Пахло кавою, свіжим хлібом, ваніллю і теплом, до якого Емілі не звикла. Кухар, кремезний чоловік із сивими скронями, мовчки поставив перед нею миску, борошно, яйця і ягоди.

— Місіс Купер сказала, ви прийдете, — буркнув він.

— Я не заважатиму, — сказала Емілі. — І все приберу після себе.

Він глянув на неї з-під брів.

— Побачимо.

Це не прозвучало вороже. Швидше — обережно. Емілі закотила рукави, але одразу опустила їх назад. На зап’ясті ще темніли сліди пальців Логана. Кухар помітив. Нічого не сказав і за це вона була йому вдячна. Вона зробила небагато млинців. Тільки для Сьюзі. Тонкі, рум’яні, з хрусткими краями, ягодами і зовсім трохи цукрової пудри. Сьюзі сказала, що від зайвої пудри липнуть пальці. 

Емілі запам’ятала.

Потім швидко вимила миску, витерла стіл, повернула все на місце й тільки тоді взяла тарілку. Кухар нічого не сказав, але коли Емілі виходила з кухні, його погляд був уже іншим. У їдальні Сьюзі сиділа за столом із таким виглядом, ніби ранок її особисто образив. Деймон був на своєму місці. Темна сорочка, кава, кілька документів поруч. Він підняв очі на Емілі ще до того, як вона встигла підійти. Його погляд ковзнув по тарілці. Потім по її обличчю.

— Доброго ранку, — сказала вона.

— Доброго.

Сьюзі примружилася.

— Це що?

— Млинці.

— Я бачу, що млинці. Чому вони тут?

— Бо ти сказала, що любиш їх... із ягодами.

Сьюзі застигла. На одну коротку мить її колючий вираз тріснув.

— Я просто сказала.

— А я просто запам’ятала.

Емілі поставила тарілку перед нею. Сьюзі дивилася на млинці так, ніби вони могли виявитися пасткою.

— Там багато пудри?

— Та ні трохи, щоб не липли пальці.

Дівчинка підняла на неї очі. Дуже уважно.

— Ти дивна.

— Ти вже казала.

— Значить, я була права.

Емілі ледь усміхнулася.

— Схоже на те.

Сьюзі відрізала шматочок. Поклала до рота. Жувала повільно, з підозрою, наче від її оцінки залежала доля світу. Деймон не втручався. Грейс Купер стояла біля серванта й теж мовчала. Сьюзі проковтнула.

— Нормально.

Емілі кивнула так серйозно, ніби отримала офіційну похвалу.

— Я рада.

— Я сказала нормально, а не чудово.

— Я зрозуміла.

Сьюзі взяла ще шматочок. Потім ще, а тоді, не дивлячись на Емілі, посунула до неї маленьку тарілку.

— Ти теж їстимеш.

У кімнаті стало тихіше. Емілі не одразу зрозуміла, що це означає, а Деймон зрозумів. Грейс теж. Сьюзі не ділиться їжею з чужими.

Ніколи.

Емілі сіла на своє місце — те саме, яке вчора Деймон відсунув для неї. Біля нього і навпроти Сьюзі.

— Якщо ти не проти.

— Я вже дала тарілку, — буркнула дівчинка. — Це означає, що не проти.

— Дякую.

— Не роби з цього подію.

Емілі опустила очі, щоб Сьюзі не побачила усмішку.  Деймон побачив і чомусь від цього в нього щось стиснулося під ребрами. Вона сиділа за його столом, у світлій сукні, з рудим волоссям, зібраним на потилиці, і їла млинці, які сама приготувала для його доньки. Не зачаровувала його. Не грала в господиню. Не намагалася щось отримати. Просто була і через це кімната здавалася теплішою. Після сніданку Сьюзі зникла у вітальні зі своїм плюшевим ведмедем. Емілі пішла за нею тільки після того, як дівчинка зупинилася в дверях і, не обертаючись, кинула:

— Ведмедю може знадобитися помічник.

Це було не запрошення… ну майже. Емілі пішла. Грейс поставила перед Деймоном свіжу каву.

— Вона ніколи так не робить, — сказала економка.

Деймон перевів на неї погляд.

— Як?

— Не ділиться їжею. Не кличе за собою. Не дозволяє чужим залишатися поруч.

Він нічого не відповів. Грейс подивилася в бік вітальні.

— Міс Рейн запам’ятала про пудру.

— Це дрібниця.

— Для дорослих можливо.

Деймон узяв чашку, але не випив, бо Грейс, як завжди, влучила туди, куди не просили. З вітальні долинув голос Сьюзі:

— Ні, не так, якщо ти так зав’яжеш, він помре.

Потім тихий голос Емілі:

— Вибач. Я недооцінила стан пацієнта.

Сьюзі пирснула. Коротко і майже сердито, але це був сміх. Грейс застигла. Деймон теж, бо цей звук у їхньому домі останнім часом звучав рідко, а якщо чесно ,  то надто рідко.

У вітальні Сьюзі сиділа на килимі й перев’язувала ведмедю хвіст стрічкою.

— Він впав з дивана, — пояснила вона.

— Нещасний випадок? — спитала Емілі.

— Він сам винен не треба було сперечатися з конем.

Емілі подивилася на дерев’яного коня, який лежав на боці з переможним виглядом.

— Кінь небезпечний?

— Дуже.

— Треба бути обережною.

Сьюзі кинула на неї швидкий погляд.

— Ти можеш потримати стрічку.

Не “допоможи”. Не “йди сюди”. Можеш.

Емілі опустилася на килим поруч. Вона не торкнулася Сьюзі. Не посунулася надто близько. Просто взяла край стрічки й тримала, поки дівчинка зав’язувала незграбний бант.

— Тугіше, — наказала Сьюзі.

— Так?

— Ні ти хочеш, щоб він помер?

— Вибач. Я не знала, що стан настільки критичний.

Сьюзі знову пирснула. Цього разу трохи голосніше. Емілі не стала показувати, як їй це сподобалося. Вона просто потримала стрічку рівніше. За кілька хвилин вона підвелася.

— Я візьму книгу і повернуся, якщо ведмідь ще житиме.

Сьюзі знизала плечима.

— Його стан нестабільний, тому  не затягуй.

Емілі кивнула і вийшла до коридору. Бібліотека була в кінці східного крила. Вчора Деймон сказав, що вона може брати книги, але Емілі все одно зайшла туди обережно. Наче полиці могли поскаржитися, що вона торкнулася не того корінця. Вона вже вибрала одну книгу, коли в холі пролунали підбори. Різкі, впевнені, такі, що не питали дозволу.

— Деймоне? — жіночий голос прокотився мармуром.

Емілі завмерла.