РОЗДІЛ 2 Місце за столом

Емілі прокинулася від кроків. Не від світла, що тонкою смугою падало крізь важкі штори. Не від м’якості ліжка, в якому її тіло провалювалося так незвично, ніби хтось помилково поклав її не туди, де їй належало бути.

Від кроків. Рівних, спокійних і чужих. Вона розплющила очі й кілька секунд лежала нерухомо, рахуючи.

Один. Другий. Третій. Кроки віддалилися. Ніхто не зупинився біля її дверей. Ніхто не смикнув ручку,  не наказав їй вийти, стати рівно, опустити очі і пояснити, чому вона досі в ліжку.

Емілі повільно видихнула. І тільки тоді згадала. Вона не вдома. Це був дім Деймона Блеквуда.

Чоловіка, якому її привезли вночі, як річ, заставу, як плату за борг Логана. І чоловіка, який не взяв її.

Вона сіла на ліжку й притиснула долоню до зап’ястя. Синці під рукавом нічної сорочки боліли тупо й звично. Нічого страшного. Бувало гірше. Набагато гірше. На стільці біля ліжка лежала її вчорашня сукня, акуратно почищена від дощу. Поруч — складене світле вбрання, якого вона не приносила із собою.

На ньому була записка.

“Міс Рейн, якщо вам знадобиться допомога, подзвоніть.
Грейс Купер.”

Емілі провела пальцями по рівному почерку.

 Міс Рейн  Не “дівчинко”, не “ Гей ти”, а  Міс Рейн.

Вона не знала, чому від цього стало важко ковтати. Одяг виявився простим, але дорогим: м’яка кремова сукня з довгими рукавами, достатньо закрита, щоб сховати сліди на руках і плечах. Емілі одягнулася швидко, майже безшумно. Волосся розчесала пальцями, бо не знайшла щітки, і зібрала руде пасмо за вухо. Потім довго стояла біля дверей.

У коридорі було тихо. Саме ця тиша лякала найбільше. Вдома тиша ніколи не означала спокою. Вона означала, що хтось чекає слушного моменту….

Емілі обережно відчинила двері. Коридор був широкий, світлий, з темними портретами на стінах і м’яким килимом під ногами. Її кроків майже не було чути. Десь унизу дзенькнув посуд.

Емілі завмерла. Звук був різкий, короткий, зовсім невинний, а тіло все одно стиснулося, чекаючи крику. Крику не було. Лише приглушені голоси. Запах кави. Тепло свіжого хліба.

Вона пішла на звук. На першому поверсі довгий коридор вивів її до просторої їдальні і там Емілі зупинилася на порозі. Деймон Блеквуд сидів на чолі столу. Темна сорочка, закочені рукави, чашка кави біля правої руки, газета поруч, хоча він її не читав. Він виглядав так, ніби весь цей величезний дім тримався на його мовчанні.

Навпроти нього, трохи збоку, сиділа маленька дівчинка років п’яти чи шести. Темне волосся, великі сірі очі, гостре підборіддя і вираз обличчя, занадто серйозний для дитини.

Вона першою помітила Емілі і одразу перестала жувати. Деймон підняв погляд. На мить у кімнаті стало тихіше. Емілі відчула на собі кілька пар очей: прислуга біля стін, молода покоївка з чайником, літня жінка в темній сукні, пряма як лінійка. Саме вона, мабуть і була Грейс Купер.

Емілі хотілося зробити крок назад. Вона не знала, чи мала право сюди заходити. Не знала, чи можна їй стояти на порозі і чи її взагалі чекали за цим столом.

— Доброго ранку, Емілі, — сказав Деймон.

Його голос був рівний. Без тепла, але й без холоду. Вона опустила голову.

— Доброго ранку.

— Сідайте.

Емілі зробила крок уперед і зупинилася. Стільців було багато. Занадто багато. Кожен міг бути чужим.  Кожен міг виявитися неправильним і  міг стати причиною для тихого зауваження, глузування або удару потім, коли ніхто не бачить. Вона перемістила вагу з однієї ноги на іншу. Лише раз, але Деймон побачив. Він відсунув чашку, підвівся і підійшов до стільця праворуч від себе. Біля його місця. Навпроти дівчинки.

Потім мовчки відсунув його.

— Тут.

Емілі підняла очі. Не на стілець. На нього. Це було дивно. Занадто дивно. Він не просто дозволив їй сісти. Він сам показав, де її місце. Не в кінці столу  біля дверей. Не десь збоку, щоб не заважала. Біля нього. Навпроти його доньки. Емілі підійшла повільно і сіла, обережно торкнувшись пальцями краю столу. Деймон повернувся на своє місце.

— Сьюзі, — сказав він, дивлячись на дівчинку, — це міс Рейн. Вона моя гостя і деякий час житиме в нашому домі.

Сьюзі примружилася.

— Чому?

У когось із прислуги ледь чутно перехопило подих. Деймон не змінився в обличчі.

— Тому що я так вирішив.

— Вона теж буде казати мені, що я маю бути чемною дівчинкою і поводитися правильно?

Емілі повільно повернула голову до Сьюзі. У голосі дитини не було просто капризу. Там була недовіра. І щось ще…. Досвід. Дивне, гірке слово для такої маленької дівчинки.

— Ні, — тихо сказала Емілі.

Сьюзі здивовано кліпнула, ніби не очікувала, що відповідатиме саме вона.

— Чому?

— Бо я сама не завжди знаю, як правильно поводитися ... в чужому домі.

Дівчинка подивилася на неї уважніше.

— Це не чужий дім. Це мій дім.

— Тобі пощастило, — сказала Емілі. — Він дуже гарний.

Сьюзі не всміхнулася, але виделку поклала повільніше, ніж збиралася.

— Це місіс Купер, — сказав Деймон, переводячи погляд на літню жінку.

Грейс Купер зробила ледь помітний кивок.

— Міс Рейн.

— Доброго ранку, місіс Купер, — сказала Емілі.

— Якщо вам щось знадобиться, звертайтеся до мене.

Це прозвучало ввічливо. Не тепло, але й не вороже. Емілі кивнула.

— Дякую.

Молода покоївка підійшла з чайником. Їй було не більше дев’ятнадцяти. Може, двадцять. Темне волосся зібране під білим чепчиком, щоки рожеві від хвилювання.

— Чаю, міс?

— Так, будь ласка.

Рука дівчини тремтіла. Емілі помітила це одразу. Так само, як помічала колись власні руки, коли несла Вікторії піднос і молилася не розлити жодної краплі. Чайник нахилився трохи різкіше, ніж треба. Гаряча рідина плеснула через край чашки й пролилася на світлу сукню Емілі. Молода покоївка побіліла.

— Боже… Міс, пробачте, я… я зараз… я не хотіла…

Вона потягнулася до серветки так швидко, що ледь не перекинула ще й цукорницю. Емілі накрила її руку своєю. Легко.