РОЗДІЛ 1 Деймон Блеквуд

Деймон Блеквуд ненавидів людей, які не вміли програвати. Особливо тих, хто програвав багато, а потім приходив до нього вночі з тремтячими руками, брудними словами й надією, що чужа слабкість стане їхнім порятунком.

Логан Рейн був саме таким.

Він увійшов до кабінету без дозволу, але з тією самовпевненою посмішкою, яку Деймон бачив у десятків розбещених виродків до нього. Дорогий костюм. Запах алкоголю. Синець під оком, отриманий, мабуть, не від розумного життя.

І дівчина за його спиною. Вона стояла біля дверей так тихо, ніби боялася зайняти в кімнаті більше місця, ніж їй дозволили. Світле пальто. Руде волосся, трохи вологе від дощу. Бліда шкіра. Величезні очі. Занадто молода.  Занадто тиха і налякана, хоч і трималася рівно.

Деймон перевів погляд на Логана.

— Гроші.

Логан усміхнувся ширше.

— Блеквуде, ну навіщо одразу так холодно?

— Тому що я не відчиняю двері о другій ночі заради світських розмов.

Логан нервово ковтнув. На секунду його посмішка смикнулася, але він швидко повернув її на місце.

— Я привіз тобі дещо краще.

Деймон навіть не поворухнувся.

— Краще за мої гроші?

— Значно краще.

Логан відступив убік і жестом показав на дівчину, ніби демонстрував товар на закритому аукціоні.

— Її.

У кабінеті стало тихо. Так тихо, що Деймон почув, як дівчина вдихнула. Коротко. Нерівно.

— Повтори, — сказав він.

Логан, дурень, вирішив, що це зацікавленість.

— Вона гарна. Вихована, слухняна. Не створить проблем, а через рік отримає дуже пристойну частину спадку Рейнів. Ти можеш робити з нею що хочеш мені байдуже. Вважай її заставою.

Дівчина не підняла очей. Не заперечила, не кинулася до дверей. Не сказала, що він бреше і саме це Деймону не сподобалося найбільше. Він повільно встав. Логан зробив пів кроку назад. Маленький рух. Майже непомітний, але Деймон побачив.

Страх завжди смердів однаково.

— Хто вона? — спитав Деймон.

— Я ж сказав…

— Ні. Ти сказав, що привіз мені дівчину в рахунок свого боргу. Я питаю, хто вона така, що ти вирішив, ніби маєш право нею розпоряджатися.

Логан роздратовано скривився.

— Боже, яка різниця?

Деймон вийшов з-за столу. Один крок і погляд Логана метнувся до дверей. Потім до дівчини. Потім назад до Деймона.

— Це Емілі.

— Я питаю не ім’я.

Логан вилаявся собі під ніс.

— Моя сестра. Задоволений?

На мить у Деймона похолола шкіра не від здивування. Від огиди. Він подивився на дівчину. На її опущені вії. На тонкі пальці, стиснуті на краю пальта. На те, як вона стояла, ніби чекала удару й просто не знала, з якого боку він прийде цього разу.

Потім знову на Логана.

— Твоя сестра.

— Формально, — кинув той. — Не роби з цього трагедію. Вона все одно…

Деймон схопив його за горло. Швидко. Так швидко, що Логан не встиг навіть відступити. Його спина вдарилася об книжкову шафу. На полиці хитнувся кришталевий келих. Десь позаду дівчина різко вдихнула, але не скрикнула.

Деймон стиснув пальці трохи сильніше. Не настільки, щоб задушити, але достатньо, щоб Логан зрозумів, як тонко зараз тримається його життя.

— Ти привіз власну сестру як плату за борг?

Логан захрипів.

— Я… я мав щось…

— Ти мав повернути гроші.

— У мене їх немає.

— Тоді ти мав мовчки прийняти наслідки.

Логан вчепився в його руку.

— Вона отримає спадок. Ти не програєш.

Деймон нахилився ближче.

— Послухай мене уважно, шматок лайна. Ти програв гроші. Не жінку,  не власну сестру. Гроші.

Обличчя Логана почервоніло. Деймон відпустив його так різко, що той зігнувся, кашляючи.

— Забирайся з мого кабінету.

Логан підняв голову.

— Що?

— Вийди. Поки я не вирішив, що твоя щелепа буде краще виглядати окремо від решти обличчя.

— Але вона…

— Вийди.

Цього разу Логан не сперечався. Він кинув на Емілі злий погляд. Такий, після якого в інших домах зазвичай ховалися, замикали двері й чекали темряви.

Емілі побіліла, але не відступила. Логан вийшов. Двері зачинилися за ним із коротким глухим звуком.

Дівчина здригнулася. Не сильно. Майже непомітно, але Деймон помітив і це. Кілька секунд він мовчав, даючи їй час. Вона стояла біля дверей, наче досі не була певна, чи має право дихати в його кабінеті.

— Емілі Рейн, — сказав він нарешті.

Вона повільно підняла очі. Зелені. Ні, не просто зелені. Занадто живі для обличчя, яке навчилося нічого не показувати.

— Так.

Голос тихий. Рівний. Занадто рівний.

— Ви можете піти.

Вона моргнула.

— Що?

— Ви не борг. Не застава. Не власність вашого брата. Мій водій відвезе вас куди скажете.

Її пальці сильніше стиснули пальто.

— Додому?

— Якщо ви цього хочете.

Емілі дивилася на нього так, ніби він говорив мовою, якої вона не знала. Потім її губи ледь ворухнулися.

— Так. Звісно.

Вона зробила крок назад. Деймон нічого не сказав. Вона повернулася до дверей і саме тоді рукав її пальта трохи зсунувся. На зап’ясті темніли синці. Свіжі, грубі. Від пальців. Емілі помітила його погляд і поспішно смикнула рукав униз. Занадто швидко. Занадто звично.

Деймон не поворухнувся.

— Хто це зробив?

— Я впала.

Він подивився їй в очі. Вона витримала погляд. Навіть не кліпнула. Брехати її навчили добре.

— Ви часто падаєте?

Її обличчя не змінилося, але щось у погляді тріснуло. На одну мить. Лише на одну.

— Достатньо.

Десь у коридорі грюкнули двері. Емілі здригнулася всім тілом. Цього разу вже не майже. Вона одразу випрямилася, ніби сама себе за це зненавиділа.

Деймон відчув, як у грудях піднімається темна, холодна лють. Не та, що змушує кричати. Та, що змушує рахувати, кого і в якій послідовності знищити.

— Ви боїтеся повернутися додому, — сказав він.