ПРОЛОГ

— Я програв тебе.

Емілі Рейн стояла посеред своєї спальні й дивилася на брата так, ніби просто не зрозуміла слів. За вікном ніч липла до скла чорними пальцями. У кімнаті пахло дорогими парфумами Вікторії, холодною білизною і страхом, який давно став частиною цього дому.

Логан хитнувся біля дверей. Комір сорочки розстебнутий. Волосся скуйовджене. На губах — п’яна, зла усмішка людини, яка знову наробила біди, але досі вірить, що хтось інший заплатить.

Зазвичай платила Емілі.

— Що? — тихо спитала вона.

Логан пирхнув.

— Не роби вигляд, що ти дурніша, ніж є. Я сказав: я програв тебе.

Він зачинив двері надто різко. Глухий удар розрізав кімнату. Емілі здригнулася раніше, ніж встигла наказати собі стояти рівно. Логан помітив. Звісно, помітив. Він завжди помічав такі речі.

— Досі смикаєшся? — протягнув він і зробив крок ближче. — Стільки років минуло, а ти все така сама. Ніжна. Ламка. Огидно правильна.

Емілі мовчала. Мовчати було безпечніше. Вона давно навчилася розрізняти кроки у коридорі.

Легкі й сухі — Вікторія. Після них завжди лишався запах пудри, отруйних слів і холодних пальців на підборідді. Важкі й байдужі — батько. Він проходив повз, навіть коли чув плач. Нерівні, гучні, п’яні — Логан. Після таких кроків краще було не дихати.

— Кому? — спитала вона.

Голос не зламався. Це було добре. Логан усміхнувся ширше.

— Деймону Блеквуду.

І ось тепер повітря справді зникло. Навіть у їхньому колі це ім’я вимовляли обережно.

Блеквуд.

Чоловік, якому не відмовляли,  не брехали і у борги до якого не потрапляли, якщо хотіли жити спокійно.

— Ти програв гроші Деймону Блеквуду? — Емілі повільно вдихнула. — Скільки?

— Досить, щоб батько мене вбив, якби мав характер.

Логан розсміявся, але сміх вийшов нервовим. Потім його обличчя змінилося.

— Але я запропонував йому дещо краще.

Емілі відчула, як холод торкнувся спини. Там, під тонкою тканиною нічної сукні, ще боліли свіжі сліди. Логан лишив їх учора. За те, що вона не так подивилася на його друзів за вечерею. За те, що один із них назвав її гарною. За те, що вона існувала. Причини ніколи не мали значення.

— Я не річ, — сказала вона.

Це було тихо. Майже беззвучно, але Логан почув. Його рука злетіла швидко. Ляпас повернув її обличчя вбік. Біль обпік щоку, розсипався іскрами під шкірою, віддав у скроню. Емілі заплющила очі на одну коротку мить. Не впала, не скрикнула. Не попросила більше так не робити. Вона давно зрозуміла: прохання тільки розважають тих, хто б’є.

— Ти саме те, що я скажу, — прошипів Логан. — І поки тобі не виповнився двадцять один, ти живеш у цьому домі за нашими правилами.

Емілі повернула голову назад і подивилася на нього. Логан ненавидів цей погляд. Вона знала. Він міг бити її, принижувати, замикати в темній коморі, змушувати стояти на колінах на холодній плитці, але був один шматочок її душі, до якого він досі не дістався. Саме це його дратувало найбільше.

— Збирайся, — кинув він. — Машина чекає.

— Зараз ніч.

— О, справді? — він удавано здивувався. — Я думав, ти любиш темряву. Ти ж стільки разів сиділа в ній завдяки нам.

Емілі не відповіла. Вона підійшла до шафи й дістала першу сукню, яка потрапила під руку. Світлу. Закриту. З довгими рукавами.

Руки трохи тремтіли. Не від Логана. Від імені.

Деймон Блеквуд.

Що роблять чоловіки на кшталт нього з дівчатами, яких їм привозять за борги?

Логан стояв за її спиною. Занадто близько.

— Знаєш, що найсмішніше? — промовив він. — Він навіть не просив тебе. Я сам запропонував. Сказав, що ти скоро отримаєш частину спадку. Слухняна. Вихована. Гарненька. Майже не створює проблем, якщо правильно з нею поводитися.

Емілі застебнула ґудзик на сукні. Один. Другий. Третій. Пальці не слухалися.

— І він погодився?

Логан на мить замовк. Ця пауза сказала більше, ніж відповідь.

— Блеквуд не з тих, хто відмовляється від вигідних пропозицій.

Брехня.

Емілі відчула це одразу. Логан боявся. За всі роки вона навчилася читати страх у чужих голосах, бо саме страх часто приходив перед жорстокістю.

Її брат боявся Деймона Блеквуда. І тому віз до нього її. Як щит, як плату і шматок м’яса, загорнутий у дороге прізвище.

— Якщо я відмовлюся? — спитала вона.

Логан підійшов ближче. Цього разу не вдарив. Лише нахилився до її вуха.

— Тоді повернешся в комору. На кілька днів. Без світла,  їжі, а потім Вікторія вирішить, що з тобою робити.

Серце Емілі вдарилося об ребра. Комора. Темрява. Замкнені двері. Кроки за стіною. І дитяче розуміння, що ніхто не прийде.

Мама померла, коли їй було два. Батько ніколи не приходив….  А Бог, мабуть, просто не знав дороги до їхнього дому.

— Добре, — сказала вона.

Логан задоволено видихнув.

— Розумна дівчинка.

Емілі взяла пальто. На тумбочці лежала маленька срібна шпилька у формі листка. Єдина річ, яка залишилася від матері. Вікторія колись хотіла її викинути, але Емілі встигла сховати.

Вона забрала шпильку й стиснула в долоні. Метал боляче вп’явся у шкіру. Цей біль був чесний. Він не принижував. Внизу будинок спав, або вдавав, що спить.

Мармурові сходи блищали в темряві. На першому поверсі щось дзенькнуло — мабуть, хтось із прислуги зачепив посуд у кухні. Емілі знову здригнулася. Логан засміявся їй у спину.

— Боже, Блеквуд зламає тебе за годину.

Вона не обернулася. Можливо... Можливо, цей чоловік справді був таким, як про нього говорили.

Жорстоким.  Темним.  Небезпечним.

Але Емілі знала одне: якщо вона залишиться тут, її точно зламають. Повільно. Методично. З посмішкою Вікторії й байдужим мовчанням батька.

Біля дверей стояв чорний автомобіль. Дощ дрібно бив по капоту, по сходах, по голій шкірі її зап’ясть. Водій не дивився їй в очі. Просто відчинив задні дверцята.