- 2 -

Сонце перекотилося за обрій, сутінки неквапливо проковзували поміж широких тіней лісу. Сірий туман ліниво розкинувся по невеличкій стежині. Алвін натягнув поводи, змушуючи коня рухатися швидше. Він не хотів застати нічну пітьму в лісі. Ліс в якому водилося достатньо істот зі світу Мороку, щоб не бажати в ньому залишатися на нічліг.

Дістав годинник з внутрішньої кишені, Вайлдхарт стиснув невдоволено губи. Він запізнювався, хоча до села й залишалося не багато. Він знову потягнув за поводи, торкаючись долонею лівої руки до хутра коня.

— Друже, давай поквапимось.

З долоні вирвалось блакитне свічення що вмить розійшлося по тілу тварини, й та хутчіше почала рухатись.

— Молодець!

Магія слухалася Вайлдахарта, піддавалася йому легко, як й жінка в ліжку.

Поселення зустріло Алвіна зовсім не привітно – пустельні вузькі вулички, гостроверхі дахи з обдертою черепицею, отруйний плющ який був майже в кожному дворі. Поселення знаходилось не надто близько до королівства і якби не завдання, Алвін би сюди вдруге не завітав. Надто похмура атмосфера, забагато вологості в повітрі та смердючий затхлий запах з боліт, який був скрізь. Він витратив на цю поїздку щонайменше п’ять днів, й стільки ж, щоб віднайти втікачку.

Стиснувши міцніше зуби, Алвін зліз з коня, оглядаючись навкруги, щоб з’ясувати де ж знаходиться потрібна йому таверна. Місцевий чолов’яга показався на вулиці, шкутильгаючи на ліву ногу, він не квапливо брів, міцно тримаючи напівпорожню пляшку з алкоголем.

— Вечір добрий. Не підкажете де я можу знайти таверну «Дальсія»? — запитав Алвін, підійшовши до незнайомця.

Чолов’яга зупинився розглядаючи масивного коня з чорним хутром, після чого  зміряв підозрілим поглядом гостя, й спробував шмигнути назад за ріг.

— Я ввічливо запитав, — Вайлдхард схопив його за брудний комір, від якого тхнуло, завадивши його спробі втечи. — Можу й не ввічливо.

Чолов’яга помітив золоті кільця на руці Алвіна й відразу нервово забурмотів.

— Помилуйте! Пане, помилуйте, я вірний слуга нашого короля! Помилуйте!

— Скажи де таверна «Дальсія»?

— Там, — чоловік вказав на сусідню вулиці, — звернете тут за ріг і там на сусідній вулиці. Ви відразу помітите будівлю таверни, вона там одна.

Алвін відпустив незнайомця, віддячивши йому золотою монетою. Хустину все ж довелося викинути, якою він кілька разів витер забруднену руку. Саме через цю причину, Вайлдхарт не любив навідуватися в закинуті села. Люди які не бажали працювати на корону й бачили втіху лише на дні пляшки з алкоголем. Чолов’яга не збрехав, таверна справді була на сусідній вулиці й виділялася з поміж решти будинків. Триповерхова будівля з блискучою вивіскою, стіни розмальовані різними орнаментами польових квітів, а черепиця буквально виблискувала в місячному сяйві. 

Вулиця буквально кишіла людьми, як і сама таверна, мов тут вирувало зовсім інше життя. Таверан «Дальсія» була популярнішою в цій місцевості, куди з’їхалися всі випадкові не випадкові мандрівники, хто на кухоль еля хто за нічлігом.

— Ви прибули! — підскочив різко юнак, протягуючи руки до повіддя, щойно побачивши Алвіна. — Я відведу вашого коня в стійло й потурбуюся про нього. — Господар вас чекає на другому поверсі.

Неохоче та все ж Алвін відав коня, й попрямував до таверни. В середині все виявилось як і в решти тавернах, місцеве населення з інтересом розглядало незнайомців, перешіптуючись та обмінюючись плітками. Він не любив подібне, такі місця були позбавлені всієї елегантності та виховання, та зрештою саме в таких місцях знаходиться потрібна інформація.

Взявши кухоль елю, Алвін попрямував на другий поверх, де його вже зачекалися за окремим столиком в приватній кабінці.

— Пане Вайлдхарт, — чоловік підвівся, щойно помітив Алвіна, й відразу вклонився.

— Облиш ці почесті, Харіт, — Алвін всівся напроти співрозмовника. — Все вийшло?

Харіт був одним із місцевих пройдисвітів, які без магії, але завжди мали потрібну інформацію про всіх і все. Не високого зросту, в мішкуватому одязі та з довгою сивою бородою.

— Цілком, пане.

— І де ж вона тоді?

— Пане, розумієте… — Харіт зашарівся, — ваша підопічна, виявилась дещо… некомунікабельною.

— Не зрозумів? — права брова Алвіна прибіднялась в здивуванні.

— Її довелося напоїти.

— Що зробити?

Алвін на кілька секунд втратив марку – холодного й незворушного чарівника.  

— Її магічний резерв набагато вищий всіх моїх людей разом взятих. Тож я прийняв рішення взяти її не магією, а алкоголем. А вона п’є багато, їй Богу, гадав вип’є всі запаси таверни! Як коняка! Чесне слово!

Алвін кілька секунд невідривно дивився на дно кухля. Господар таверни відразу йому заявив, що з алкоголю залишився лише ель, який Вайлдхар не любив, але все ж взяв, бо лише алкоголь втамовував його роздратування.

— Я наказав за нею прослідкувати й не випустити з виду, а не споїти. Де вона зараз?

— В кімнаті напроти.

— Винагорода, — Алвін дістав з кишені мішечок із золотими монетами. — Як домовлялись. Це – за твою кмітливість, — він додав ще кілька монет.