Частина 14

Будильник невгамовно нагадував, що мені час вставати та збиратись в школу, після п’яти перенесень я вирішила взагалі його вимкнути, щоб не заважав мені спати, я занадто мало часу витратила на сон, втомлена після свята і не настільки важливі уроки, щоб змушувати себе робити всі ці ранні заходи. Я спала й далі. Коли проміння сонця освітлювало пів кімнати я збагнула, що за часом це близько 12, а отже мама вирішила мене також залишити вдома. Щось тут не так. І тут я згадала: ДЖОЗІ
– Джо-о-о-о-зі – довго протягую я, й підбігаю до сестри, яка неспішно їла пластівці та дивилась фільм в залі.
– Оо моя маленька, я так скучила за тобою. – Обнімаючи каже сестра.
– Чому не розбудила?
–  Не хотіла, бачила, що вчора ви гарно посиділи в Сінтії, думаю тобі треба було як слід відпочити.
–  Ну це так, – я вдивлялась в її риси обличчя, вона здається стала ще красивішою ніж була. – Маєш гарний вигляд. В тебе очі так сяють, Джозі, я така щаслива що ти приїхала! – обіймаючи промовила я.

–  Привіт, –  за спиною промовив хтось чоловічим голосом, я повернулась і мої брови піднялись у здивуванні.

–  Льюїс, –  чорнявий хлопець простягнув мені руку, –  можна просто Луї,

– Ейбіґель Браун, простягаю свою руку, й задивляюся на нього, - можна просто Еббі. – і погляд спрямувала на сестру,

–  Це мій хлопець, я не попереджала, що приїду разом з ним, але Луїс дуже хотів познайомитись з сім’єю, тож я вирішила чому б ні.

–  Оуу, так, – ніяково промовила, – звісно. Погляд хлопця впевнений, стриманий, він передав нам солодощі які тримав в руках, і ми разом сіли дивитись фільм. Було трохи ніяково, але пізніше атмосфера змінилась на комфортну, я дізналася, що Луї працює в англійській архітектурній компанії, розробляє різні проєкти, а з Джозі вони познайомилися, коли вона брала у нього інтерв'ю. Звісно я знала що сестра має хлопця, але ніколи не говорили про нього.

19:05

Сиджу на дивані, слухаю розповідь Джозі про її роботу.
Одночасно переписувалась з Джеєм.Той вмовляв вийти до нього на вулицю.

– Це було так важко – хрумкотить яблуком сестра й далі розповідає

– Мг, таак, – бурмочу я, підтримуючи нашу розмову, хоча насправді тільки те й думаю, про Джея.

Я вже стільки разів порушувала той "домашній арешт". Хоча, назвати його таким, то є перебільшення. Батьки хочуть, щоб я краще вчилась, щоб змогла скласти іспити. Та я вже й так готуюся до них, хожу до репетиторів. Сьогодні, правда знову не пішла...
Та я готуюся.

– Еббі.

– Та, я розумію.

– Що розумієш? Я запитую як в тебе справи в школі. – Джозі нахмурено дивиться на мене.

Розлютилась?

– Аа. Ну в школі все добре, –  стверджую я.

Звісно відповідь її не влаштовує. Та сестра не ображається, усміхнулась. Бачить, що мені сьогодні не до тих розмов.

Вийти до нього? Чи все ж, можливо... Джейден очікує відповіді, й знову посилає знаки запитання.

– Джозі, – звертаюся до сестри.
– що таке ? – здивовано глядить

– Ми з Джейденом, – роблю невелику паузу, підсуваюся до неї ближче, відклавши телефон на скляний столик біля дивану

– Чекай, з тим самим Джейденом, через якого ти

– Ми з ним помирились, – одразу кажу я, не даю змоги їй продовжити щойно розпочатий потік питань.

– Чекай. Що? В якому сенсі?

– Всі деталі я тобі розповім пізніше, найголовніше – ми зрозуміли, що наші почуття ще досі є. Ми вияснили, що тоді, майже 2 роки тому, нас спеціально посварили. Там все так заплутано.

– Еббі, ти... – Джозі була така здивована, навіть не знала що відповісти.

– А ти віриш йому? – Емоційно запитує сіроока сестра – вона точна копія матері.

– Я бачу, що той мене любить...І я його також,

– Еббі, я бажаю тобі тільки найкращого, повір! Зрозумій, Джейден все одно може бути вже не тим, який був у свої п'ятнадцять.

Вона руками взяла моє обличчя, і впевнено глянула, – я, знаю, що почуття ідеалізують людину, але перш за все, не одягай рожеві окуляри.

– Джозі? Чому ти так..? – Я забираю її руки, встаю з дивану.

– Ейбіґель, вибач, якщо мої слова тебе образили.
Вона також підводиться, і підходить до мене.

– Я люблю тебе, і не хочу, щоб тобі знову зробили боляче. – продовжує.

– Та я теж цього не хочу.

– Я приємно здивована, що ви знайшли силу, щоб вияснити всю ту ситуацію, – каже Джозі, і обнімає мене, гладить моє волосся. Як колись, в дитинстві.

Все ж вона має рацію.
Я ж дійсно не знаю який Джейден був там, в Атланті.

– Він кличе мене погуляти, що думаєш? – запитую я.

– Якщо така ситуація, думаю варто піти, адже вам є що один одному розповісти.

– Справді, от тільки батьки... – дивлюсь на Джозі, шукаю її зустрічний погляд.

– Що батьки? – запитує вона.

– Я типу на арешті...

– Що? Еббі... – сестра засміялась і глянула на мене,

– Йди. – усміхаючись відповіла сіроока.

– Люблю тебе. – Поцілувала сестру в щічку, і побігла нагору, одягатись.

Широкі світлі джинси, білий тоненький гольф, поверх якого картата сорочка. Білі кети. На шию взяла кулончик з пензлем, його мені подарував Джейден, ще колись, далеко в минулому. Волосся зібрала у високий хвостик, сережки – перлинки, як завжди. Солодкуваті парфуми – мої улюблені.

Кулею вилітаю з кімнати.

– ооу, спокійніше. – руками притримуючи мене, мовить хлопець, якого я щойно ледь з ніг не збила. — ой, вибач, – спантеличено глянувши на нього, відповіла. Луїс якраз підіймався нагору, коли я переступаючи, чи то перестрибуючи сходинки бігла до низу.

Підхоплюю телефон зі столика.

– Батьки ось-ось приїдуть, – наче прочитавши мої думки, вголос промовляє сестра,

– Що скажеш?

– Скажу, що ти пішла до подруги, вона допомагає тобі з уроками, –

– Супер! Я побігла, – кажу й махаю рукою.

– Ти дуже гарна –  у слід каже сестра.