Частина 11

Той день був для мене емоційним. Звісно, Робін так просто не залишив мене в спокої. Проте знову підходити до мене того дня певно боявся.

У холі було як завжди багато підлітків та дітей старшої школи, три великі вікна, що освічували світло-сірі стіни, давали повітря в той простір пліток та палких розмов. Всі обговорювали майбутній вечір випускного, до якого мені відверто кажучи діла взагалі не було. Мені байдуже, що там хотіли робити: влаштовувати вишукане свято, чи простий пікнік на пляжі десь не далеко від міста. Перш за все, я думала про те, яка нас чекає доля з друзями після випускного: роз'їдемось, чи втримаємо зв'язок й надалі, розсваримось, чи будемо друзями роки. 

Спустившись східцями на подвір'я, біля яскравої квітчастої клумби, яка барвами прикрашала похмурі цегляні стіни школи, помітила Джека і Джейдена: хлопці столяли між собою розмовляючи. В дверях я почекала на Ніла і Сінтію, в яких був спільний урок, а вже потім ми всі підійшли до хлопців. Ми гомоніли, як завжди, обговорювали минувший день, і я щиро вдячна друзям, що жодного слова про  Робіна не було сказано, зокрема у присутності всіх. Джей час від часу вдивлявся на мене, наче хотів про дещо розказати, попередити чи застерегти, можливо він і тоді дещо знав, проте на його проникливий погляд, я старалась не звертати уваги. 

 – Ну все, я додому, автівка вже приїхала, – повідомила друзів, коли в смс побачила повідомлення Альберта.

– В тебе новий залицяльник? – запитав Ніл, як завжди усміхнено, глянув на мене, його синець ще досі красувався на обличчі.

– Ні, це не залицяльник, це мій водій, – заперечила.

– м-м-м, звичайно, —  саркастично відповів Джей на мої слова, посміхнувшись. 

– Батьки Еббі вирішили, що так краще, що тут такого? – Втрутилась Сінтія.

– Батько поставив за тобою наглядача? – спантеличено запитав Ніл, переглянувшись з хлопцями.

– Що ж Еббі ти такого зробила, щоб такий нагляд був? – доповнив запитання Джей.  

– Саме не знаю, з чого така люб'язність батьків, – почала я, та мене одразу перебила Сінтія:

 – А він досить нічогенький, – прокоментувала подруга, вдивляючись на когось позаду мене. 

З вуст Джека линув легкий кашель, йому було неприємно чути ті слова Сінтії, адже вже довгий час він був закоханий в мою подругу, та як і багато інших хлопців боявся зробити перший крок, хоч виглядає досить впевненим і сміливим.

Ніл також задивився у даль після вислову Сінтії, від чого Джейден також обернувся, і тоді вся увага була на Альберті, який підходив до нас. Всім своїм виглядом, натурою передавав внутрішню впевненість: гольф показував його спортивне тіло, виділяв його блакитні очі, джинси і кросівки контрастували з світлим русяво-попелястим волоссям акуратно причесаним назад, на руці веднівся смарт-годинник.

– Ти чому такий причепурений? – запитала я, коли той підійшов до нас, і став по ліву руку від мене.

 – Я Альберт, можна просто Берт, – промовив він і подав руку Сінтії, потім вже більш міцнішим рукостисканням привітався з хлопцями. Я бачила розлючений вираз обличчя Джея, трохи змішний погляд Джека, і усміхненого Ніла. Сінтія ж була захопленна виглядом мого водія.

– Рада познайомитися. –  повторила вона, після рускостискань, і усміхнено гляділа на Берта. В той час Джек помітно нервував. Декілька слів про тодішню теплу погоду, і прекрасний вигляд мене. Так Берт зробив мені комплімент, хоча бачив би він мене декілька годин перед тим, заплакану, сумну, розгублену. Ну і звісно комплімент Сінтії, бо її усмішка дійсно дуже мила. 

– Думаю досить розмов, мені вже час іти, – промовила і жартуючи строго глянула на водія.

 – Досить? Я ще нічого такого не казав, – відповів усміхаючись той, та все ж погодився з моїми словами.

– Ну-у-у так, нам правда потрібно вже йти.

Хлопець поставив руку мені на плече, обіймаючи мене, тоді мені спраді стало не зручно. По-перше, - нам - ну ніяк не звучить від водія, по-друге надто дружелюбно він поводиться з моїми друзями і зі мною. Попрощавшись з друзями: обійнявши всіх, а потім Джейдена, віддавши йому все тепло, ніби благаючи, не засмучуватися через мене, я пішла до машини. 

Ключі прокрутилися, й машина задом далася до виїзду з парковки. Альберт нічого не говорив, тож першою запитала я.

– Чому ти не зачекав мене в машині?

– А повинен був? – не відвілікаючись від керма у відповідь запитав хлопець.

Так. Повинен був –  подумала я, але не сказала цього вголос.

– Ну яка там етика у водіїв? Можливо, хоча б запитав у мене. 

– Боїшся, що полізу в твій простір.

– Просто не клади в незручне становище мене, і моїх друзів.

– В чому проблема, Еббі? – запитав той, глянувши на мене. 

Я не мала відповіді, ну або просто не хотіла озвучувати. Мені було неприємно. Хлопець і так активно вподобував мої дописи, і фото. Звісно Альберт молодий красивий хлопець, але мені не потрібно його уваги. Насправді я зрозуміла, що не було сенсу починати б якісь відносини, коли у моїй душі інував конфлікт: між мною, яка не хоче бачити Джейдена, і мною, яка зігріла своє серце в його обіймах. Можливо й справді нам слід було поговорити?

Середа

Сінтія радо сміялась й обнімала нас з Шарлоттою. Подруга вдягнула сарафан, ніжно-рожевого кольору, світле волосся закрутила у легкі локони, на обличчі був нанесений малопомітний, акуратний макіяж.

Хлопці, подруги й всі знайомі школи вже привітали її. Я привітала її найпершою - виставила пост рівно у 00:00 ночі, з нашим з подругою веселим відео з архіву. Джек мило привітав її: скромні слова, що прозвучали з його вуст, впевнена, розчулили Сінтію. Дічина запросила нас на святкування в свій дім, на вечір. Тож після уроків ми договорилися зустрітися одразу в подруги, а з школи піти якомога скоріше. Сінтія з Шарлотою поїхали першими, хлопці десь ділися, напевне поїхали з Джеєм бо його автівки я не бачила на парковці. А ось Альберт забарився, я чекала його повідомлення в школі досить довго, а потім вийшла чекати на парковку, та машини Альберта не було. Гаряче повітря, палке сонце сліпило в очі, коли я хотіла роздивитися машину, що проїзджала поворот, наближалася до школи.