Частина 7

Субота.

На годиннику 22:14

На мені новенька джинсова юбка, придбана нещодавно у торговому центрі, до ніг і попри свою довжину виглядає спокусливо, бо з лівого боку розріз, який доходить до колін. Біла футболка з маленьким принтом дрібних різнокольорових квітів у верхньому лівому кутку. Я зробила легкий макіяж, мало тонального крему та пудри, тільки  акуратні стрілки, які вперше вдалися дійсно добре й матова червона помада на губах. Своє каштанове волосся закрутила в легкі локони, на шиї невеликий ланцюжок з кулончиком у формі сонця, вони доповнюють мій образ. Взяла білі кеди, на високій платформі і вже готова виходити. Виглядає все ніби й просто а водночас навіть спокусливо.

Як мене відпустили батьки? – Все просто: вони поїхали по справах в інше місто, а значить, про те, що я кудись пішла – не повинні були дізнатися. (Принаймі, я надіялась на це) Взагалі знаючи те, що мати не любить їхати вночі, боїться сідати за кермо в темний час доби, я думала, що вони приїдуть зранку.  

Зібравшись я вийшла на вулицю. Весняний свіжий вітерець торкнувся моїх плеч, стало холодно, тож я все таки накинула на себе джинсову куртку, яку взяла на всяк випадок, та попрямувла дорогою до воріт. Біля цвітучої магнолії вже чекав на мене Робін. Кароокий брюнет охопив мене своїми руками, в обіймах я вдихаю парфюм хлопця.

***

– Привіт, я щиро рада, що ти все ж прийшла! Проходьте – швидко та радісно проториторила Мейбл. – Це той самий хлопець? – пошепки запитує вона мене, коли ми переступили поріг того самого дому. Я киваю.

– Робін. – Вітається високий хлопець. Ріст Робіна близько 6,1 футів, і порівняно з моїми 5,2 футів я почуваю себе дуже маленькою.

– Дуже приємно, Мейбл – її усмішка стала ще ширшою.

 Робін приїхав з Атланти, сповістив мене, і запропонував погуляти. І тоді геніальна ідея спала мені на думку. Я прийду. Я явлюсь в дім Джейдена. Він хотів мене бачити? То хай бачить! Я прийшла, та не так як думав він.

Ми з Робіном, держачись за руки, знаходимо у велику вітальню. Повна кімната людей, тускле світло з однієї сторони, і яскраве ніби на тансполі з іншої. Голосно грає музика, серед всього шуму хтось танцює, хтось говорить, обнімається, цілується. Все як зазвичай на вечірках. У натовпі бачу Сінтію і Джека, вони мило воркували, поки вона не помітила мене і не стала широко махати рукою. Ми підійшли до них.

– Привіт, Еббі – голосно, перекрикуючи весь шум каже Джек.

– Робінеее, рада тебе бачити, – промовляє подруга. Її очі блистять, а на обличчі широка, щира усмішка.

– Привіт, з приїздом, – підходить Ніл і по-дружньому плескає Робіна по плечі.

– Ооо, Еббі, ти теж тут! Добре, що ти прийшла! – Каже той, помітивши мене. – А ви, це, ну ви, що того ... ви разом ??! – запитує вже сп'янілий Ніл. 

Одразу видно, що в його крові не один стаканчик змішаного напою.

– ну Нілл !! – водночас промовили Сінтія і Джек. Самі здивувавшись своїй синхронності й такій реакції голосно засміялися.

Яка б чудова пара була, а може й буде.

– Хто разом? Я щось пропустив?!

І навіть через шум музики і серед інших голосів людей, я одразу почую його голос – голос Джейдена. Хлопець, що підходив бо нас, глянув на мене:

– Я думав ти не прийдеш, тримай. Його холодні руки протягують мені стаканчик з спиртним.

– А я прийшла. –  коротко відповіла я, й він стає ліворуч мене, так близько, що його лікоть торкається моєї руки.

– Ну я ж не про це, я радий тебе бачити, – хлопець й далі говорить зі мною, поки всі інші вже слухають розповідь Ніла. Робін, також не звертає уваги на Джея.

–  А я ні. Прийшла тільки тому, що запросила Мейбл, – натягнувши посмішку сказала я, дивлячись йому прямо в очі. Старалася дивитися холодним поглядом, так щоб він навіть гадки не мав, як тріпоче моє серце коли він стоїть біля мене. Він спустив погляд, і усміхнувся, пальцями торкнувся кулончика, у формі сонця. Джейден торкається мене, і наче сотні дрібних колючих голок пронизують моє тіло.

Він впізнав. Згадав. Побачив. Кулон, який він мені подарував. Яскраве сонечко, його промінчик – ось так він мене називав. Я заворожено, мовчки гляділа на нього, хлопець різко забрав руку, і змінивши усмішку на суворий вираз обличчя, пішов, зникнувши в натовпі п'яних однолітків.

Сінтія почула мою грубу відповідь, взяла мене за лікоть і повела в інший бік кімнати. Робін, не встиг оглянутися, як ми з подругою відійшли від компанії хлопців.

– Це не занадто ? – з обуренням питає Сінтія.

– Ні, йому в самий раз! – твердо промовила я, забравши свій лікоть з її руки. Випила до дна, все що було в стаканчику. І тоді гіркий післясмак я відчула не тільки на душі.

–  Хіба ти не бачила, що йому прикро, він же напевно хотів вибачитися, можливо поговорити хотів, а ти так грубо... Еббі, ти ж хочеш з ним говорити. Я бачу – тихіше промовила Сінтія.

– Мені достатньо. Мені всього достатньо.

Вона побачивши, що не має сенсу сперечатися зі мною допила все, що було в її стаканчику і проковтнула разом з тим і всі свої слова переконання.

Так я хотіла з ним говорити. Я хотіла його почути. Та боялася почути те, що й так знала. Думала, що знала. Я боюся правди. Я не готова була дізнатися, чому тієї осені він розбив мені серце.

– Шарлотта прийде, чи ні? Вона тобі телефонувала? – змінивши тему, запитала Сінтії. 

Вона повернула мене з думок в реальність.

– Пів години тому розмовляли, сказала, що зараз прийде. Зачекай, я подивлюся – поставила стаканчик переданий Джеєм на стіл, відповіла. – Не прийде. – Засмучено відповіла подрузі, побачивши повідомлення Шарлотти.

– Що? Чому?

– Проблеми з батьками.

– Прикро, до речі, а як взагалі ти тут? Тобі ж заборонили.

– Мені головне повернутися до 2 години ночі.

– В тебе залишилось 3 години, відповідає Сінтія наливаючи якусь алкогольну суміш в свій стаканчик. – І не випадково, Робін з тобою, так?