Надворі дощило, по даху били важкі краплі води, чутно було як за вікном завівав вітер, на дворі не погода... Я накрившись теплим мохнатим пледом передивлялася серії свого улюбленого серіалу "Друзі" В кімнату хтось постукав, а потім зайшов, то був батько.
– Хочеш поговорити? – Запитав він й підійшов до ліжка.
– А що таке? – у відповідь запитала свого батька, поставила свій старенький сірий ноутбук з наліпками поруч. Натиснула серіал на паузу.
– Я хотів у тебе спитати,
Про що він зміг дізнатися?
– Нічого не сталося? – продовжив батько, в його карих очах бачила тривогу.
– Ні, чому б це? – Я привстала з ліжка, посунула ковдру і глянула на батька здивовано.
– Ейбіґель, ми з мамою хвилюємося за тебе, той хлопець, незнаю як його Роберт чи..
– Робін, – переправила я,
– Так, Робін, він тебе образив? – запитує він делікатно, чекаючи моєї реакції. Він знає, що я емоційна як і мати.
– Ні, жодним чином, все добре. Він просто мій друг. Один із друзів.
Хіба це нормальна відповідь?
– Ти ходиш засмученою, вся в думках.
Ну це й не дивно, Джейден знову в місті.
– Ні, все добре, справді. – В голос промовила я, стараючись сказати це якомога щиріше.
– Значить, мені здалося, і в тебе просто немає настрою, але скоро він з'явиться?! – продовжив трохи веселіше батько.
– Так, – усміхаючись відповіла.
– А Джейден, з ним ви налагодили стосунки, знаю ви колись дружили?
О так, дружили.
– Все нормально.
Якби так дійсно було, було б чудово. Батьки знали про наші стосунки, вони помітили ще до того, як ми почали зустрічатися. Та ось про роставання в деталях знає тільки Джозі, моя старша сестра. Наразі вона в Британії, працює і живе там.
– Я радий, що в тебе все добре, – відповів батько, ми усміхнувшись один одному, обійнялись.
– Ходіть вечеряти! – гукнула мама, і ми переглянувшись, направилися до дверей.
Я люблю своїх батьків.
Вечором довго переписувалась з Роні. І як ви думаєте про що ми говорили? Так, звісно що про її нового залицяльника. День видався виснажливим, тому я швидко заснула.
Наступного дня, то, здається був четвер... так, четвер. В школі було багато відсутніх, в тому числі і Джейдена, день пройшов тихо: без бійок в холі, без сварок в столовці, ну загалом – нудно. Та це можливо й добре, так я більше концентруюся на навчанні. То був четвер, а значить після школи я повинна була піти до репетитора. Це дуже нудно, проте я вимушена постійно займатися, до іспитів залишилось мало часу. Я забігла додому щоб взяти деякі речі зошити й блокнот і залишити свій шкільний рюкзак вдома. Я вже переодягнулася і їла нашвидкоруч зроблений бутерброд, знову поглянула на годинник, запізнююсь!! Зібралась виходити, дзвінок в двері.
Кого там принесло ?! – в голос пробурмотіла та відкрила двері. Перед собою побачила Мейбл. Мою руду подругу Мейбл.
– Ти кудись йдеш? Я можу пізніше зайти...
– Проходи в дім – впевнено кажу, й рукою вказую на кухню.
– Та я не на довго, хочу сказати, якщо твоя пропозиція ще в силі, то я чекаю тебе у нас в домі. Мама з Джеєм поїхали по справах, а мені нудно самій, то я згадала, що ти пропонувала допомогу.
Прийти в дім Джейдена. Ступити на той поріг? Як я могла таке пообіцяти...
– А, ну так, я ж казала.
– Ні, ні, ти йди куди планувала, зайдеш пізніше. Може я й сама справлюсь, там не так багато. Справді – поправляючи своє мідне волосся рукою, запевняє подруга. Думає, що нав'язується. Та ні. Я з радістю їй допоможу.
– Я зателефоную і скажу репетитору, що сьогодні не прийду, в мене зовсім нема бажання їхати через ціле місто, щоб 2 години стирчати в репетитора. Я не вивчила попередній матеріал, та ще й хмари дощові збираються. Он який вітер – рукою показую на дерева, за вікном. Говорила швидко, впевнено. Бо ж справді не хотіла їхати туди. Хоча і в дім Джея не було бажання йти. Ну але це не тільки його, а й дім Мейбл. Як би він був там, я б не йшла. А він кудись поїхав. Тож через пів години ми були в домі Евенсів.
Прибирали в кімнаті Мейбл: світлі стіни кімнати, одномісне ліжко біля стіни, а в іншому, протилежному боці – робочий стіл. Велика шафа, та декілька поличок на стіні, там колись стояли книги. Кімната була майже порожня. Мейбл витерла пил, помила підлогу, я ж прийшла, щоб ми разом розставили її речі. Щоб було веселіше, як колись.
– Мейбл, – звертаюся я, розкриваючи коробку речей, подаю їй і запитую, – чому ви знову тут? Я звісно рада тебе бачити, та все ж? І до речі, де містер Евенс, він залишився в Атланті ?
Мейбл взяла фото, які я їй подаю, і глянула на них усміхнено.
– Ти знаєш, що тоді ми переїхали до Атланти через батькову роботу, – каже та, і прикріплює фоторамку на цвях над ліжком, – наші батьки думали, що це допоможе їм відновити теплі стосунки, почати все заново, й так далі... Та нажаль, не вдалося. Вони ще більше почали сваритися, батько став затримуватися на роботі.
– Мені прикро, вибач що спитала. – Одразу вибачилась я. Незручно вийшло.
– Нічого, – вона глянула на мене, в її карих очах скрутилися сльози, – оо, Еббі, я рада повернутися в рідний дім... Як добре, що ми його не продали. З навчання буду приїжати сюди, а не в ту холодну квартиру.
– Подруго, все буде добре, – я встала, а вона ж спустилася ж ліжка, і міцно мене обняла. Мейбл так важко. Я бачу вона щаслива бути тут, але водночас засмучена таким перебігом подій,
– Через місяць буде офіційне розлучення, – не стрималась вона, і по щоках, полилися сльози.
– Прикро. – Тихо линуло з моїх вуст.
Я не знаю що казати. Взагалі що казати в таких випадках? Чого нам не розповідають, як підтримувати людей, замість того ми вчимо інтеграли?! Напевне просто мовчати... А я й справді, бо Мейбл розповідала далі:
– Я знала, шо так буде, останнім часом вони багато сварилися, І я і Джей з батьком в хороших відносинах, ми часто говоримо, по-суті все так як було, просто живемо по-різно. Джей взагалі спочатку хотів залишитися там.
#2079 в Молодіжна проза
#856 в Підліткова проза
підлітки і кохання, школа підлітки перше кохання, любов драма
Відредаговано: 11.04.2024