Частина 1

Квітень 2021р.

Здавалося, що кожен день починався однаково, одноманітно і зазвичай все йшло по плану, так як повинно, не завжди так як хотілося, але так як повинно, тож і цей день почався досить просто.

Ранок, теплий промінчик сонця, торкався мого обличчя, зігрівав його, яскравіли в променях мої каштанові пасма, промені гріли теплотою весняного ранку, і я це щиро люблю. Я люблю прокидатися в сонячну погоду, люблю снідати разом з батьками, люблю спілкуватися з людьми. Також мені подобаються коли дарують подарунки, не саме мені, а комусь. Хтось-комусь, дивитися на це доволі радісно і класно. А ще цвітуча магнолія біля воріт виглядає пречудово. Загалом багато чого я люблю, та тільки прокидатись знаючи, що розпочинаються атестаційні роботи, контрольні, й багато іншого в шкільний програмі. Ну... не дуже. Але піднявши гордо голову вверх я зібралася в школу, і не загубивши своєї совісті, ще вчора, підготувалася до всіх предметів.

За свої 12 років навчання я вже звикла, що траплялися чимало курйозів, викликів батьків у школу, смішних ситуацій, загалом, бувало різне, але так як цей рік заключний, і потрібно ставати більш серйознішою, розумнішою, відповідальнішою я вирішила(з ініціативи мами) проробити план підготовки до іспитів, хороших оцінок. Спочатку мені більш-менш вдавалося, та ось крайні тижні, ну зовсім не виходили такими як треба. (Знаю, визначення "так як треба" звучить дивно, але всі ж ви розумієте, що підготовка до іспитів важлива. І потрібно більше уваги наділяти урокам, а не тільки моїм друзям. Ой чули б вони мене...)

В 6:30 жовтий довжелезний автобус чекав мене на зупинці. Хоча брешу, не чекав.

Я спізнилась.

Випадково, але досить влучно, адже Шарлотті, саме вчора дозволили кататись на машині. Тож вона забравши мене зі зупинки попрямувала до школи. Ну майже. Спочатку ми все ж направилися в парк, була важлива справа, а потім, одразу, давивши на газ щосили, але контролюючи знак 40, ми тягнулися проспектами, і приїхали до школи.

– Еббі, я ж казала тобі, що краще ввечері покатаємось, - так голосно, що здавалось хтось міг почути, мовила Шарлотта мені.

– Цить. Ще хтось почує.

Ми направлялися до кабінету містера Стоуна, директора нашого закладу.

– Я скажу, що нам було потрібно йти до твоєї тітки. Це ж правда. – Мовила Шарлотта, і її сіро-попелясті очі заяскравіли з радості.

– Ні, краще не треба. Бо тітку я повинна провідати завтра. А шо якщо він зателефонує батькам?

– Скажеш, що помилилась, – переконливо глянула на мене та,

 – ага, тільки-но сьогодні говорили, і тут я дивним чином вранці "помилилась" днем і поїхала до тітки. Ні, вже краще правду.

– Ну незнаю, напевне маєш рацію, – кучерява подруга погодилась з моїми словами.

– Місис Браун, місис Уєлс, Вас чекає директор в кабінеті, – виглянувши з широчезних дверей з скляними вставками, звернулась низенька на зріст місис Дуглас. Вона глянула на нас привітливо, на її обличчі як завжди легка усмішка. Ми відкрили двері кабінету з написом "Директор".

– Добрий день, дівчата, присідайте, – люб'язно мовив дідуган з лисиною. Він вказав на стільці поруч його столу, за яким вже сиділи деякі учні, з певними я добре знайома, а з деяких взагалі ніколи не бачила. В кабінеті пахло запашною кавою, щойно звареною, на столику біля вікна стояли квіти, які місис Дуглас щодня поливала, над роботчим місцем пана директора виднілась велетенська фотокартина з футбольною командою старшої школи, поруч в менших рамках – нагороди та фото з різних заходів, що відбувались в школі.

– Я радий бачити вас тут, – вказав директор на свій кабінет, – адже, ви – майбутні випускники, лідери груп та люди, що взяли таку відповідальність на себе як підготовка до випускного. 

– Хто?Ми?– спантеличено прошепотіла Шарлотта. В мене також виникло це запитання, адже я ніколи не старалась приймати якісь важливі рішення в житті школи, тільки коли запитують або запрошують взяти до уваги. 

Містер Стоун ще довго базікав про те як він хоче, щоб цей випускний запам'ятався для нас і для школи, адже ми ювілейний 85 випуск відколи старшу школу відновили після пожежі, про те що варто і не варто робити, а якщо виникнуть запитання то до кого і коли звернутися. Я не відрізняюся великою самоорганізованістю, вважаю, що краще не планувати, а діяти по ситуації, для мене не так важливий цей випускний, тому я краще передам можливість організовувати випускний комусь іншому, – подумала я. Шарлота ж зацікавилася, і проявила ініціативу, хоч спочатку не вважала це доцільним, враховуючи власні плани на ті 2 місяці навчання. 

Після розмов ми відправились на уроки, пізніше, Шарлотта разом з хлопцями, нашими спільними друзями поїхала на якийсь надважливий матч, залишивши мене і Вероніку (ну або просто Роні) самих, серед безлічі інших школярів на уроках. Роні також десь зникла.

– Я проведу тебе, – мовив Робін, високий хлопець, широкої статури, до мене із сусідньої парти, коли я збирала свій рюкзак.

– Та не потрібно, я сама дійду, автобус напевне вже поїхав, тож викличу таксі, – відповіла я, глянувши на нього трохи заклопотано, наче поспішала. 

– Я ж знаю що ти любиш ходити пішки, тож давай піду з тобою? – усміхнувшись сказав хлопець, хоча очі видавали певне напруження. Той брюнет вже стільки разів пропонував мені пройтись, що здавалося відмовити було мега некоректно, – гаразд? – знову запитав він, поправивши рукою пасмо темного волосся. 

– Добре, – погодилась я, насилу посміхнувшись, щоб не наша розмова не була настільки беземоційною. Мені було байдуже, чи піде він зі мною чи ні, проте розуміла, що він шукав будь-який спосіб бути ближче до мене. 

Наше знайомство з Робіном трапилось на новий рік, коли він перейшов в нашу школу, і першим визвався грати в святковому матчі з баскетболу проти "Тигрів" – найзапекліших конкурентів "Східних вітрів" і до речі, тоді наші "Східні вітри" перемогли, зокрема завдяки Робіну, відтоді його взяли на постійній основі в команду і зараз він один з найвідоміших гравців нашої школи. Ним захоплюється чимала група дівчат, він хороший друг Роні тож ближче нас звела спільна компанія. Симпатичний кароокий хлопець, з сильними руками й спортивним тілом – мрія багатьох дівчат, але той запав на мене, я це бачила, розуміла і відчувала. Ми навіть декілька разів гуляли на одинці, можливо правильніше це б було назвати побаченням. Отож Робін – хлопець з яким мені було цікаво спілкуватися, проте я не відчувала до нього нічого більшого аніж дружньої симпатії.