Розділ 27. Лютий

Ось воно, життя мрії: вони живуть нарешті на квартирі. Євгенко ходить до школи вже в другий клас, виснажлива дистанційка позаду, син може повноцінно навчатись очно. Лілька в садочку, і до того ж непогано адаптується, дружить з дітками. Інна наче знайшла спільну мову з вихователями. Орест працює на роботі, Інна має цікавий проект в дистанційній роботі. Вечорами  вони дивляться фільми, іноді всією сім'єю гуляють. В помешканні з ними проживають ще й два милі пухнастики. І власниця квартири не дістає. Наче все гарно. Чим не життя мрії?

Направду, це був найкомфортніший, найвдаліший період життя Інни. Дарма, що квартира не своя і постійно потрібно думати про те, як проплатити оренду — в Інни є робота, є дохід. А вивчиться на коуча —  буде ще краще. Дарма, що чоловік випиває і діалог в них не складається — принаймні вони живуть в нормальному місці, а от Інна ще трохи покращить своє кар’єрне становище, буде більше заробляти, то може він почне більше на неї зважати. Дарма, що діти так між собою сваряться — може це нормально між будь-якими братом і сестрою. Ніхто ж ні з ким не мусить дружити. А буде більше грошей, то Інна ще знайде для них цікаві заняття. Все буде добре. Ну має ж бути. Он навіть рідні приїздили на день народження в гості. Класно поспілкувались, а діти мали компанію, щоб погратись. Далі буде…

Аж тут вся країна починає гудіти про ймовірний наступ. Інна не вірить. Думає, просто паніка. Люди мусять чогось боятись. Адже ж  двадцять перше століття, що такого може статись? Ну якісь політичні суперечки, та й по всьому…

Але одного лютневого ранку жахіття виявляється правдою. Психіка на межі, весь день листання новин. Чоловік все одно іде на роботу, бо працює на об'єкті критичної інфраструктури. Закуповує запас продуктів. Інна з дітьми не виходять навіть подихати. Тримаються в квартирі. Відбувається таке, що взагалі неможливо уявити. Хіба таке може бути в двадцять першому столітті? Просто в голові не вкладається.

Інна дізнається про правило двох стін. Ретельно обскотчує скляні деталі дверей. Дістає каремати і ковдри. Скачує застосунок, щоб вчасно отримувати сповіщення. Набирає технічну воду в баклажки і баки з-під використаного гелю для прання. Раптом що. Кожну хвилину переглядає новини —  раптом виявиться, що це просто марна паніка. І все швидко закінчиться. Але нічого не закінчується. 

Інна почувається нікчемно і прибито. Бо нічого не може зробити. Не знає, що робити. Спілкується з родичами. Але нічого не дає ні ясності, ні полегшення. Радує, що їхнє місто знаходиться на заході, і найбільші жахіття доволі далеко — але все-одно хорошого мало. 

Чоловік ввечері приносить великий пакунок цукерок із сухофруктами і вони загризають стрес. Вони нічого не вирішують. Хоча згодом Орест любив багато разів повторювати, що на початку в нього ще були фінансові заощадження, щоб відправити їх за кордон. Але вони насправді про це відкрито і конкретно не говорили. Інну ніхто не питав, а що вона хоче, а як вона бачить. Вона тільки відчувала, що поки що можна залишатись. А якщо треба буде —  то поїдуть. 

…

В Інни вистачає сил тільки на елементарне —  годувати дітей, виводити коли потрібно в коридор, де є дві стіни. Купати. Прати речі за крайньої необхідності. В міру прибирати. В дітей спочатку канікули. Потім знову дистанційка. На це нема сил. Але доводиться якось справлятись. 

Інна з першого дня вечорами для заспокоєння просить чоловіка приглянути за дітьми і проходить онлайн-курси. Нісенітниця, але це щось таке — життєствердне. Щось, що хоч трохи тримає. А кішечка муркоче в вухо, поки вона, усамітнившись за столом на кухні, конспектує. Всотує нові знання.

Співпраця з Олександром припиняється майже одразу. Насправді, весь цей стрес навколо був просто останньою краплею, щоб поставити крапку на тому, що тягнулось попри цінності і бажання. Вони ніби не зійшлися в політичних поглядах. Інна проявила до нього пасивну агресію словами:

— Якщо ви не можете назвати речі своїми іменами, я нічим не можу Вам допомогти…

— Ви на мене напали! Ви мене атакували! — Чомусь реакція Олександра здавалась Інні комічною. 

— Оу… 

Врешті, Інна його заблокувала. А він навіть не оплатив останній місяць роботи. Що ж. Це потрібно було закінчити. Там було багато сумнівів і неоднозначностей — Інна розуміла, що для неї це щось брудне. Щось, що суперечить її глибинним принципам і цінностям. Так, вона втратила гроші, але — хіба там насправді були інші перспективи?

Добре, що школа коучингу повернула завдаток, який Інна нещодавно внесла. Так, вона передумала в них навчатись. Щойно почалось жахіття, в чатах школи активно надсилали голубів миру, і для Інни це було чимось чужорідним та нестерпним. Вона зрозуміла, що не може зараз бути чистим аркушем — саме так вона метафорично розуміла професійну роль коуча. Це стало не на часі. А за повернуті гроші вона замовила стильну худі в подарунок для Ореста на майбутній день народження. З розумінням, що ще не відомо коли знову будуть гроші… 

Спочатку вона ще не закидала творчість — писала якісь патріотичні вірші. Трималась. Але зовсім скоро закинула, і навіть видалила всі свої профілі в інтернеті, на яких вона поширювала свою творчість. Вона була розчарована і розбита — почувалась винною, що відбувається це жахіття. Що вона нічого не зробила, не достатньо зробила, щоб цього не сталось. Це було нестерпно. А отже все здавалось марним, особливо творчість. 

Коли чоловік приходив з роботи, вони іноді виходили з дітьми на прогулянку в парк. Без нього боялась виходити.

Невдовзі взялась за по-смішному дешеву дистанційну роботу, щоб хоч якось себе тримати. Хоч кудись спрямувати енергію, щоб менше тривожитись. Звісно, це мало допомагало. А грошей не було — тепер практично за все платив Орест. 

Інна насправді робила багато — хоча б тим, що піклувалась про дітей, допомагала їм з навчанням. На ній був побут, порядок в домі, їжа, догляд  за тваринами. Була відданою і уважною до чоловіка. Навіть в таких умовах. Трималась як могла. І ще й щось намагалась —  знайти якийсь підробіток чи творчість, повчитись на безкоштовних курсах, розібратись в собі.