Розділ 12. Коли життя завмерло

Тривалий карантин в садочку Євгенка і Лільки через пандемію хоч і трохи допоміг Інні змиритись з тим, що вона не може контролювати, дивним чином посприяв зниженню тривожності, все ж був однією з обмежуючих обставин. Тим, що заважало розправити крила і жити на повну.

З одного боку вона могла займатися піклуванням про дітей, і більше нічого не мусила, більше нічого, по суті, від неї не вимагалось, і нічого страшного, що вона більше нічого не могла — а з іншого боку, через те, що догляд за сином і донею та побут забирали майже весь її час та сили, вона почувалась скованою, замкнутою. Наче життя насправді завмерло. Не відбувалось щось справжнє. Для реалізації чогось справді значного не було можливості. 

Апатія, зневіра, спустошеність огортали Інну. В деякі моменти не хотілося просто нічого. Елементарного, встати з ліжка. Не було сил готувати їжу, мити посуд, прибирати, розважати і навчати дітей, робити те, що потрібно. 

Інна перестала розуміти, а чого ж вона сама хоче. Тобто чого вона хоче в межах можливостей. Бо її мрії про благополучне та комфортне життя були далекі від здійснення. А з тим, що є було важко знайти радість. Не було того, що могло б заряджати.

Одного дня вона наважилась відкритися чоловіку:

— Я так більше не можу. Я відчуваю крайній відчай. Я не знаю як бути далі.

— Кицю, що сталося? — Стурбовано запитав Орест. 

— Не зараз щось конкретне. Просто все накипіло. Мені не хочеться жити. Я хочу вмерти. Я не знаю, що робити. — Інна дивилась на чоловіка благально, в надії отримати хоч щось, що дасть змогу триматись, що хоч на краплю зарядить її в тотальному спустошенні. 

— Я не знаю, як тобі допомогти. Що я зроблю? — Чоловік був розгубленим, і навіть трохи злим. 

— Я не знаю, що ти можеш зробити конкретно зараз. Але нам потрібно щось змінювати. Так як є більше не може тривати. Ти бачиш до якого стану це призводить? — Інна відчайдушно намагалась достукатись до чоловіка.

— Інно, але я й так роблю що можу… 

Розмова з чоловіком не принесла полегшення. В горлі все стискалось. Інна розуміла, що від нього немає чого сподіватись. І це нестерпно боляче. Він поруч, вони сім'я, але він про неї не подбає. Він навіть не здатен побути з нею поруч по-справжньому. Включитися в те, що їй так болить. Він не витримує її, він не в контакті. А вона не витримує сама з цим усім.

Інна стала переглядати відео на Ютубчику від людей, які переживали щось подібне. Було важко. Боляче. Безпорадно. І в той же час потрібно було справлятись з обов’язками мами — через силу і коли немає сил ні на що взагалі.