Розділ 10. Наодинці з собою

Ніхто не допоможе. Інна почала розуміти це чітко, як ніколи. Але тепер це вже не так лякало. Навпаки, ставало напрочуд спокійно. Тривога зменшувалась. Панічні атаки зникли. Хоча ситуація навколо була непроста, навіть лякаюча. Світ огорнула пандемія. Тисячі хворих, сотні смертей. Обов'язкова вакцинація, закритий доступ до всього без щеплень.

Весь світ наче на паузі, а їй спокійно. Вона почала приймати все як є. Помре — то помре. А якщо раптом ця катастрофа винищить все життя на планеті — то так тому і бути. На диво, це не викликало паніки.

Тепер в Інни не було нормального доходу і реалізації, але було пояснення — адже пандемія, діти вдома, дистанційне навчання, вони не можуть ходити в садок, вона мусить за ними доглядати. Чоловік працює, приносить їжу. Ввечері вони гуляють на природі біля дому. І всім нормально.

Наче все ставало на свої місця. Вона більше не панікувала, бо в її розумінні вже не мусила зробити щось більше — те, що не могла. 

Вона не була задоволена або щаслива, але все було в міру стерпно.

Звісно, Інна продовжувала шукати варіанти, як реалізувати себе, як справлятись, як бути кимось. Вона проходила онлайн курси. Намагалась вести блог. Подекуди брала в роботу нескладні проекти. Малювала, фотографувала. І навіть писала вірші. І все це між побутом з двома дітками, що передбачало величезну купу справ: приготування їжі, миття посуду, прання, прибирання, допомога в навчанні, збір на прогулянки, організація ігор і творчості — це щонайменше. Періодично бралась худнути і займалась домашнім фітнесом. Тож її життя на той період було насиченим, наповненим, хоч і не зовсім відповідало її ідеалам, не було для неї глибинно цікавим і наповненим сенсом. Вона все ще відчувала невдоволеність і бажання щось змінити було її постійним товаришем.