Розділ 8. Невже це не працює

Після сеансу з психотерапевтом Інна переживала змішані почуття. Звісно, вона сподівалася, що допомога фахівця щось вирішить у її житті. Вона сподівалась, що врешті буде розуміти, куди і як їй рухатися далі. 

Однією з конкретних та видимих проблем жінки було те, що останнім часом її доходи суттєво зменшувались. Вона більше не бачила можливості інтенсивно працювати над попередніми проектами, розвивати їх і отримувати з них гроші. Не вистачало ні сил, ні часу, ні натхнення. А щось нове, що б працювало, вона не знайшла. 

Інна не могла це чітко озвучити, бо, знову ж таки, соромилась, але перш за все вона сподівалась, що співпраця з психологом якимось магічним чином допоможе їй підвищити доходи. Тобто повернути зрозумілу, конкретну опору. Те, що давало їй хоч якийсь контроль над життям раніше.

За час вагітності і раннього дитинства Євгенка і Лільки Інна напрочуд вдало будувала кар'єру в дистанційній роботі. Заробляла непогані для себе гроші, і це давало своєрідну впевненість. Точніше сказати — зухвалість. Вона  вважала, що цінна і чогось варта, якщо здатна заробляти на себе. А ось коли справи із заробітками пішли вже не так добре, впевненість стухала. Все більше сорому, тривоги, провини, страхів, що огортали з кожним днем все більше. 

Чому Інна не могла прямо сказати психотерапевту, на що вона сподівається — питання риторичне. І зрозуміло, що не бачила в процесі справді руху до вирішення її проблеми. Але сказати про це теж не могла. Все соромно.

Інна добре знала, якою треба бути, якою бути правильно, а якою не слід. І навіть перед психотерапевтом взяла за обов'язок грати звичну роль. Справляти враження. Здаватись такою, як треба. Такою, яка вважатиметься хорошою. Якою можна бути. 

Між сеансами її огортали якісь ледь не романтичні та еротичні переживання щодо Петра Леопольдовича, хоча він був вдвічі за неї старшим, він одружений, а вона заміжня, він психотерапевт, а вона його клієнтка. І все ж вона відчувала доволі сильний потяг до нього, фантазувала про те, як могла б провести з ним час за межами психотерапевтичних сеансів… Звісно, вона нічого про це не говорила йому, бо ж було соромно. Також вона ще майже нічого не знала, про таке явище, як перенесення, проявом якого і були всі її яскраві почуття до фахівця. Але для неї вони були певною мірою реальними. Хоча на самих сеансах нічого подібного не підіймалось. Було більше страху, почуття відкидання і бажання відштовхнути, відчуття безсенсовості процесу, чи й навіть огиди. І це вона теж боялась озвучити. Адже це для неї означало б показати себе з негарного боку.