Розділ 7. Перший сеанс

Нарешті Інна наважилась звернутися по допомогу. В цьому не було якоїсь крутості чи героїзму. Насправді жінка просто вигоріла, просто більше не могла справлятися самотужки. Внутрішній хаос  і занепокоєння, безжальна тривога і гризуче почуття провини не давали спокою. Не було на що спертись. А вона знала, що можна звернутися до психотерапевта, адже сама колись навчалась на психологічному, переглядала безліч психологічних відео, читала запити і консультації на форумах, переглядала психологічні фільми. І це було для неї тією ниточкою, за яку ще можна було потриматись, щоб призупинити неминуче падіння. 

Петро Леопольдович здавався Інні ледь не божеством. Сотні консультацій, крута освіта, роки досвіду. І та впевненість та залученість, з якими він відповідав клієнтам на анонімних письмових консультаціях також не могли залишити її байдужою. В чомусь навіть заздрила йому. Ось він став психологолом, а вона у свій час закинула  свою університетську освіту, і кинулась створювати сім'ю. А тепер їй самій потрібна допомога. 

— Добрий день. — Знічено й обережно промовила Інна. Все тіло стискалось і тремтіло від страху і тривожного очікування. Було холодно, незатишно, хотілося все зупинити — але іншого шляху не було. 

— Доброго дня, Інно. Я радий, що ви наважились звернутися. — Петро Леопольдович виглядав не надто врівноваженим і спокійним. Мабуть, витримувати Іннину розпачливу тривогу було непростим завданням, навіть для психолога. 

— Мені зараз справді  потрібна допомога. Хоча мені і зараз страшно. — Вона сама здивувалась, що здатна на таку відвертість.

— Добре, що ви це розумієте. Мало хто наважується зізнатись навіть самим собі, що потрібна допомога. А про що ваш страх зараз, Інно?

— Не знаю. — Вона була розгублена, ніяковіла, хоч і прагнення до контакту і можливість нарешті поговорити про наболіле додавало сил. 

— За “не знаю” зазвичай щось досить складне, в чому важко собі зізнатись… А що це могло б бути для вас, Інно? — Петро Леопольдович не дав Інні уникнути правди про себе цього разу.

— Мабуть,  я боюсь, що мене не зрозуміють та засуджуватимуть, як завжди…

— Інно, те, про що ви говорите — виникає не просто так. Мабуть, вам вже доводилося переживати подібне… Але для початку нам потрібно стабілізуватись, щоб було на що спертися в собі, що скажете? 

— Думаю, вам видніше… Я готова робити, що потрібно. — Інна не зовсім розуміла, про що мова. Відчуття, що її вже зараз потроху відштовхують починало прокрадатись в свідомість. Але вона була готова віддатись процесу. 

Інна розповіла, що хоче бути хорошою матір'ю для дітей, але боїться, що не справляється, і що її стан може негативно вплинути на сина і доньку. Психотерапевт похвалив жінку за вмотивованість. Вони порозмовляли годину. В кінці Петро Леопольдович запропонував домовитись про графік наступних сеансів. Інна схвильовано повідомила, що не може нічого чітко планувати, адже діти, і в будь-який момент хтось може захворіти, чи ще якісь обставини в садочку, і тоді вона не зможе прийти на консультацію. 

Психотерапевт в кінці сесії запитав, як вона почувається. Інна зімітувала радість та піднесеність. Відповіла, що краще. Хоча була розчарована та розгублена. Нових орієнтирів не побачила. На сеансі було дискомфортно і ніяково. Але вона хотіла справити враження вдячної та успішної клієнтки. Також їй хотілося, щоб психолог сприймав свою роботу з нею як продуктивну, щоб він відчував, що справді їй допомагає і що їхня співпраця ефективна.