Тривожність наростала аж до панічних атак. Інна не могла знайти спокій всередині. Вона намагалась зрозуміти, чому все склалось саме так, і на що тепер спиратись. Аналізувала все, але нічого не допомагало.
Вона просто не могла пробачити собі те, що не справляється. Що вона виявляється нездатною навіть в цьому — у вихованні дітей. У справі, яку розмістила в центр свого життя. Вона невиправдовувала надій перед самою собою.
Звісно, вона боялась, що стає ніким. Стає нікчемною, бо навіть з цим одним, з материнством не здатна впоратись. Що її тепер будуть всі засуджувати. Батьки, чоловік, решта родичів, сусіди, всі знайомі і ледь знайомі. Та й самі діти, коли усвідомлять, як все було — раптом і вони її зненавидять? І все її життя буде даремним і пустим. Вона невдаха.
Вся ця сукупність негативних роздумів неймовірно виснажувала. В голові постійно була важкість і хаос. А ще Інні було соромно зізнатись, що тіло проймав тремор від перенапруги. Понад усе вона боялась, що хтось помітить, наче з нею щось не так. Що вважатимуть її ненормальною. Всередині все стискалось, а назовні википала злість. Подекуди вона проривалась криком на дітей. Подекуди вираженням незадоволеності чоловіком, побутовими умовами, всім світом.