Розділ 2. Як до цього дійшло?

Інна запитувала себе:

— Як до цього дійшло? Як могло до цього докотитись? Як так склалось. 

Вона жорстоко звинувачувала себе, що залишила без нагляду 2-річну Лільку і 5-річного Євгенка в кімнаті, коли побігла займатись нагальними справами на кухні. І за те, що не пояснила раніше сину, який вже багато чого міг би розуміти, що можна робити, граючись з сестричкою, а що — ні. Не менше картала себе за те, що в тій ситуації не могла бути спокійною і лагідною з обома, а так грізно накричала на хлопчика.

Далі вона продовжувала знущатись із себе самозвинуваченнями. Думка, що вона це допустила з власної необачності — що не приділяла сину вдосталь уваги. А раптом він міг переживати заздрість чи ревнощі щодо меншої сестрички, що переростали в злобу та приховану ненависть? Адже Інна з чоловіком справді були більше зосереджені на Лільці: і через більш ранній вік доньки, і через її настирливий характер.

При цьому всьому Інна чудово знала: і те, що діткам слід приділяти увагу порівну, і що не слід залишати на самоті, і що слід все детально пояснювати, і що кричати чи шарпати за руку аж ніяк не слід… Знала, і — допустила таке. От як вона могла? І чому? І як бути далі? Ці питання до себе самої не давали спокою. Адже вона знала, як важливо бути хорошою мамою, і що неприпустимо бути поганою… Злою… Неуважною… Нездатною організувати щасливе, безпечне і безтурботне дитинство своїх малих, та виростити їх адекватними людьми.