Розділ 1. Точка відліку

— Ну от. І я погана мама. Я жахлива мама. — Міркувала Інна, після того, як сердито накричала на сина.

Старший, граючись, ставив на обличчя меншій подушку. Веселився. Коли Інна це помітила, дуже налякалась. Почала думати, що синочок має ворожі наміри щодо своєї меншої сестрички. Важко було зосередитися на тому, що це могла бути невинна дитяча гра. Вона не могла з впевненістю припустити, що просто через нерозуміння правил  безпеки хлопчик діяв не надто обачно.

Інна перебирала в голові різні трактування того, що побачила, коли повернулась в кімнату з кухні. Але страх переміг.

 — А раптом Євгенко хоче зашкодити Лільці. Раптом це дитячі ревнощі. Можливо він не може пробачити меншій сестричці того, що вона отримує зараз більше уваги… — Тривожні думки не покидали Інну. Вона не могла подивитися на ситуацію збоку. Видихнути і обдумати, як краще вчинити в цій ситуації.

Інна діяла на автоматі. Блискавично схопила Євгенка за руку і силою відтягнула від дивану, на якому під подушкою лежала Лілька. З донькою було все добре. Вона жива, на превелике щастя, але це не допомогло схвильованій матусі заспокоїтись. Емоції зашкалювали. Інна на словах наче все по суті пояснила синові, що так гратись не можна, що це небезпечно — але тон був однозначно не спокійним і приязним. Вона люто кричала на хлопчика, і дивилась на нього злим, безжально звинувачувальним поглядом.

Інна досі жила з небезпідставним переконанням, що люди можуть бути небезпечними, що їхня поведінка подекуди лякає та завдає болю. А тепер ця настороженість почала стосуватися її власного 5-річного сина. Навіть Євгенко міг бути небезпечним. І вона сама, зважаючи на ці крики та неможливість взяти себе в руки поруч з дитиною.