Себастьян
Варто було їй вийти з дверей гостьової кімнати, і Себастьян забув усі дотепи, які готував поки її очікував.
Червона сукня. Колір глибокий, як вистояне дороге вино. Золоті листки на корсажі спалахували від кожного її подиху, ніби тканина горіла вогнем. Волосся, яке вона зазвичай ховала в тугу косу, лежало важкими хвилями на плечах, і лише кілька пасом були підібрані заколкою, лишаючи шию відкритою. А маска. Руда лисиця дивилася на нього очима, у яких він не міг вирішити, що сильніше: насмішка чи виклик.
Він мав би сказати щось дотепне. Він завжди мав що сказати.
– Ти прекрасна. – Слова самі зірвалися із губ.
З іншими було просто: усмішка, жарт, комплімент, відточений до блиску, і через годину вони вже дивилися на нього так, ніби готові були дозволити йому все. Мірабель ж дивилася на нього так, ніби чекала, коли він схибить.
Тому він тримав дистанцію. Наскільки міг.
– До речі, – кинув він уже в кареті, коли колеса стукотіли по бруківці, – декольте занадто глибоке. Воно привертатиме надто багато уваги. Я кажу суто як куратор, із міркувань безпеки.
– Декольте цілком пристойне. Ти хвилюєшся за мою безпеку чи за власний спокій?
Він відвернувся до вікна.
– За безпеку, – збрехав він, дивлячись, як повз пропливають ліхтарі.
За склом Солемар тонув у дощі, розмитий і сірий. Він вдивлявся в нього так старанно, аби лише погляд не повертався до неї. До лінії шиї. До пальців, що нервово перебирали складку спідниці. До того, як вона вдихала перед кожним реченням, і як здіймалися її груди в вирізі декольте.
Як зробити, щоб вона стала моєю?
Думка прийшла чітко, без прикрас. Він не мав звички обманювати себе, хоч і вмів чудово обманювати інших. І він чітко розумів: річ не в коханні. Принаймні не тільки в ньому. Річ у тому, що серед усіх, кого він знав, вона була першою, хто не дивився на нього знизу вгору. Не сказала «я на все готова». І не вела себе так, ніби прізвище Фаумель було ключем до її мрій.
Вона вилікувала його матір. Тихо, без обіцянок, без вистави, без вимог. І за це попросила рівно одне: провести її до палацу. Могла б попросити що завгодно. Гроші. Титул. Офіційний статус. Він би... Він ловив себе на цьому. На скелях, жартома, він підкинув їй цю думку про шлюб, відмахнувшись усмішкою, і слухав, затамувавши подих, що вона скаже. І тієї миті він, Себастьян Фаумель, був готовий піти до батька й сказати: це вона.
А вона відмахнулася від цього так само легко, як від його хорошого настрою. Їй потрібен був лише палац.
Ризик? Так. Репутація, посада батька, чесне ім’я роду. Але він давно все прорахував: «не був у курсі», «вона сама напросилася на бал», «хто ж знав». Ціна була мізерною порівняно з тим, як мати вперше за три роки не сиділа в кріслі, а вийшла прогулятися без сторонньої допомоги. Камінь, що лежав важким тягарем на грудях, зник. Лишилося щось легше й набагато небезпечніше.
У палаці він тримав її за руку. Не за лікоть, як належало б ввічливому супутнику, а за долоню, і серце билося так, ніби він знову був п’ятнадцятирічним хлопчиськом на першому балу. Він ішов поруч із найкращою жінкою в залі й ловив на собі чужі погляди. Заздрісні, оцінювальні, цікаві.
Йому це подобалося. Занадто.
Я хочу привести її сюди знову. Думка була небезпечною. А відпускати не хочу взагалі.
Коли лакей передав, що батько кличе, Себастьян пішов, наказавши їй не рухатися з місця. Батько сказав лише кілька слів про Раду, про посла, про «не затримуйся біля тієї дівчини», і Себастьян кивнув, майже не слухаючи. Потім узяв з таці два келихи шампанського – один для неї, один для себе – і рушив назад.
І побачив.
Центр зали. Повільна музика. Мірабель у червоному, а поруч із нею чоловік. Високий, широкоплечий, у темно-синьому камзолі, з чорно-золотою маскою сокола на обличчі. Рука на її спині. Її рука на його плечі.
Вона дивилася на нього зовсім інакше, ніж на Себастьяна. Не з викликом. Не з насмішкою. І виглядала розгубленою і беззахисною.
Келих у руці тріснув. Він навіть не відчув, коли надто стиснув пальці. Шампанське залило манжет, дзвінкий осколок упав на мармурову підлогу, хтось поруч здивовано озирнувся.
– Мілорде, – підскочив лакей, – дозвольте...
– Дрібниці, – відрізав Себастьян.
У вбиральні він довго тримав руку під холодною водою, дивлячись, як рожевіє на білому фаянсі змита кров. Поріз був дрібним, безглуздим. Камзол зіпсований: темна пляма розповзлася по рукаву, пахнучи кислим вином. Він тер, намагаючись відіпрати тканину мокрою хусткою, і чим дужче тер, тим ясніше розумів, що ані пляма, ані ревнощі нікуди не подінуться.
Це дурниця. Це лише танець.
Він повернувся до зали з холодним розумом, але Мірабель ніде не було.
Він обійшов усю залу, потім ще раз. Вона могла відійти до вікна, до буфету, до дам, але лисячої маски ніде не було.
Тоді з’явилася інша думка: бібліотека. Вона пішла за тим, чого хотіла, і не стала чекати. Дурепа. Відчайдушна, нерозважлива, неймовірна дурепа.
#1090 в Любовні романи
#271 в Любовне фентезі
другий шанс, любовний трикутник таємниці минулого, таємниці і помилки минулого
Відредаговано: 15.11.2026