В пошуках відповідей

11. Сокіл

Палац вражав розкішшю. Сходи здіймалися широкою білою хвилею, уздовж них стояли лакеї в сріблястих лівреях, а над головами у кришталевих люстрах горіли тисячі свічок. Світло лягало м'яко й золотаво, наче крізь запотіле скло. Яскравого освітлення не було. Були напівтемрява, відблиски, тіні, що рухалися окремо від людей, і маски, маски, маски: сніжно-білі, чорні, кольорові, вороняче пір'я, лики місяця, вузькі риб'ячі профілі, позолочені леви. Зала наповнювалась людьми з прихованими обличчями.

– Не стискай руку так, – прошепотів Себастьян, не повертаючи голови. – Присутні подумають, що я силоміць приволік тебе сюди.

– Якби ти менше говорив нісенітниці, я менше хвилювалася б.

– Якби я менше говорив, ти вже зомліла б від хвилювання. А так, ти злишся на мене. Це тактика.

Герольд оголосив нас чітким голосом:

– Лорд Себастьян Фаумель із супутницею.

Без імені. Без роду. По залі пройшов шерех, тихіший за шелест паперу. Лисяча маска надійно ховала моє обличчя і я безслівно подякувала богам, що це саме бал-маскарад.

– От бачиш, а ти боялась, – ледь чутно мовив Себастьян. – Ти в королівському палаці, Мірабель, чудова нагода, щоб потанцювати і гарно провести вечір. Може відмовишся від свого задуму?

Я лише заперечно махнула головою.

Він вів мене залою так, ніби знав кожну плитку, кожну колону й кожного, хто за нею ховається. Пошепки називав імена: « ось це головний радник Казначейства, а праворуч севентійський посол», «начальник палацової варти, дуже неприємний тип, не дивися, Мірабель, не хочу, щоб він запам'ятав твої очі».

Зала шуміла сотнею голосів. Ми зупинилися біля високого вікна з важкими гардинами і, поки Себастьян відійшов у справах, я вдавала, ніби милуюся королівським садом, що виднівся за склом. Збоку долинули жіночі голоси, притишені, збуджені, з тим особливим придихом, з яким кажуть лише те, чого казати не слід.

– …кажуть, цього разу король таки оголосить спадкоємця.

– Хто тобі сказав?

– Тітка в Раді. Вона бачила папери.

– Він стільки років відкладав…

– А що йому лишається? Дітей же немає.

– Сумна історія. Єдиний син, і весь рід із ним: дружина, обоє малят. Кажуть, вони навіть не встигли вийти з карети…

– Не нагадуй. Минуло більше десяти років, а мені від тієї історії досі моторошно.

– А мені мати розповідала, що в короля ще була донька. Молодша, його улюблена.

– Нас тоді ще не було. Вона зникла ще замолоду, кілька десятків років тому. Мені розповідала цю історію бабуся. Ніхто так і не дізнався куди. Кажуть, король досі тримає її кімнату замкненою.

– Не вигадуй, за купу років ту кімнату, мабуть, давно розібрали.

Вони замовкли, коли повз пройшов лакей із підносом. Потім одна засміялася, дзвінко й нервово.

– Зате сьогодні, може, у цій залі є майбутній кронпринц. А там і король. Уяви, є шанс потанцювати із ним. Моє серце просто тріпоче від передчуття, що я танцюватиму з принцом.

– Я танцюватиму з усіма, хто в масках. Про всяк випадок. – Мелодійним сміхом засміялася молода аристократка.

Я зловила себе на тому, що не дихаю. Досить того, що в Аурелії зараз вирує політичний шторм, відколи король Адріан Северіан визнав Даріана сином, то ще й тут якісь зниклі принцеси, замкнені кімната і невідомі спадкоємці.

Не відволікайся, Мірабель, в тебе є мета.

– Ти стоїш нерухомо як статуя, – шепнув Себастьян схилившись до мого вуха. Голос у нього був теплішим, ніж вимагала ситуація. – Що сталося?

– Нічого такого, що б варто було повторювати.

Він хотів заперечити, але з-за колони виринув лакей у темній лівреї й схилив голову.

– Мілорде, ваш батько маркіз, просить вас підійти до нього.

Себастьян не зводив з мене погляду. На удар серця його обличчя стало серйозним, без жодної гри.

– Не відходь від цього вікна. Я повернуся за п'ять хвилин. Не танцюй із незнайомцями. Не приймай жодних запрошень, навіть із ввічливості. Дочекайся мене.

– Ти мене опікаєш?

– Я хвилююсь за тебе. Це різні речі, хоч часто виглядають однаково.

Він зник між колонами, а я продовжила дивитись на підсвічений сад за вікном.

* * *

Я не помітила, як він підійшов.

Повернула голову і завмерла в здивуванні. Високий, широкоплечий, зі статурою людини, якій не треба доводити свою силу. Камзол темно-синього сукна, на комірі й манжетах густо вишитий золотою ниткою: не гербові орли й не вензелі, а тонкі, ледь помітні візерунки, схожі на пір'я. На обличчі маска сокола, чорна, вигнута, із золотою окантовкою навколо вузьких прорізів і гострим дзьобом, що нависав над верхньою губою. Волосся коротко стрижене, темне. Спершу здалося, що воно чорне, але коли він ледь повернув голову, на пасмах пробіг фіолетовий відблиск, як на крилі ворона.

Він мовчав. Не вклонявся, не називав імені, не питав дозволу. Просто простягнув мені руку долонею вгору.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше