10. Маска лисиці

Два тижні пролетіли так швидко, ніби хтось увімкнув якийсь артефакт, перегортаючи сторінки мого життя.

Я перечитала все, що академічна бібліотека могла дати про Туманні Землі, але інформації було справді дуже мало. Щовечора я сідала за стіл біля третього вікна й водила пальцем по рядках, які вже знала напам’ять, з нетерпінням очікуючи на новини від куратора.

Себастьян з’являвся зненацька і так само швидко зникав. Одного разу він поставив поруч чашку духмяного чаю і мовчки пішов геть.

– Тобі треба підібрати сукню. Є якісь ідеї? – запитала мене Вея, яка знала про мій шалений задум, не підводячи очей від товстого фоліанта, який вона з виглядом великої зайнятості гортала вже кілька хвилин.

– Ти ж знаєш, герцогу вдалося передати мені скриню із речами, але жодна сукня не підходить для маскараду. – відповіла я. – Залишається надія, що вдасться купити щось в столиці.

– Часу на пошив не буде, – Вея перегорнула сторінку і поглянула на мене. – Впевнена, що встигнеш підібрати щось із готового?

– Солемар все таки столиця, думаю, серед десятків магазинів із одягом, щось вдасться підібрати. Хочеться щось непомітне, зайва увага мені ні до чого.

Вея тільки ствердно кивнула.

Наприкінці другого тижня Себастьян поклав невеликий складений аркуш паперу просто на розгорнуту книгу.

– Дозвіл на телепортацію у Солемар, – сказав він. – Ректор підписала, не читаючи. Офіційна мета: куратор супроводжує підопічну, у якої невідкладні справи в столиці.

– У мене справи в столиці?

– Ти ж казала, що маєш якісь справи, – він сперся долонею на край столу. – Бал післязавтра. Мені все одно треба в столичний особняк, мати зараз там і давно просить приїхати. Батько в Магічній Раді і навряд чи з’явиться вдома, тож фактично ми будемо самі.

Я дивилася на підпис ректорки Фіони, виведений гострим, роздратованим почерком.

– Твоя мати знає, що я приїду?

– Моя мати знає, що я привезу студентку за обміном із Аурелії, якій раптом знадобилося до столиці, – він замовк, поглядом зачепившись за мої губи. – Тут мала б бути доречна пауза, але я не маю зайвого часу на драматичні ефекти. Я не сказав їй, чому ти їдеш. Не хочу обнадіювати її. Тому ти просто гостя.

– А якщо мені не вдасться?

– Тоді ти все одно будеш гостею, яка випила чаю й поїхала, – його погляд став серйознішим. – Я не сподіваюсь на ідеальний результат, Мірабель. Я просто намагаюсь використати можливість, що матері стане хоч трохи краще.

Я згорнула книгу.

– Коли вирушаємо?

– Завтра вранці. Візьми необхідні речі, але не бери нічого такого, що викличе запитання, навіщо тобі стільки всього і куди ти прямуєш.

***

Себастьян вирішив не обирати головний телепорт Солемара, щоб не привертати зайвої уваги. Тому ми перенеслися в один із десятка невеликих телепортів столиці Меридіана. Коло в мармуровій залі було вирізьблене в підлозі й залите сріблом, а повітря над ним мерехтіло слухняно, як приручений звір. Я ступила наперед – світ вивернувся навиворіт і одразу став на місце, а в ніс ударили запахи міста: дим, мокрий камінь, печений хліб і ще якісь специфічні квіткові аромати.

Він узяв мою валізу раніше, ніж я встигла підхопити її самостійно, не залишивши мені вибору.

Столиця вразила мене як розмірами, так і виглядом. Все навколо квітувала. В горшках біля магазинчиків цвіли гортензії і троянди, з фасадів будинків звисали ліани декоративного плюща. Місто виглядало охайним і доглянутим, дзвони перегукувалися з трьох боків, а колеса карет гриміли по бруківці.

– Не крутися, – тихо сказав Себастьян. – У Солемарі той, хто роззявляє рота, одразу виглядає провінціалом.

– Ти ж сам називав мене провінціалкою.

– Так. Але нікому не обов'язково про це знати.

Родинний особняк Фаумелів знаходився у Верхніх Садах – престижному районі, де вулиці були широкими, дерева – підстриженими, а будинки – прикрашеними ліпниною. Високі мури, за ними світлий камінь, видовжені вікна, чавунні ворота, які відчинилися без найменшого звуку. Жодних кричущих гербів над дверима. Жодної позолоти. Справжнє багатство ніколи не вважає за потрібне доводити себе крикливою рокішшю.

– Тут не прийнято виставляти статус напоказ? – запитала я.

– Правила для аристократів завжди одні і ті ж. Тут прийнято, щоб ті, кому треба, знали статус власника маєтку.

Лакей прийняв плащ Себастьяна, і я мимоволі відзначила, що жоден із прислуги не подивився на мене довше за секунду. Ґречність такого рівня теж була показником статусу.

Мати Себастьяна приймала нас не у вітальні, а в зимовому саду на задньому дворі особняка, де скляний дах пропускав м’яке весняне світло, а повітря пахло сирою землею, мокрим листям і цитрусами. Вона сиділа у кріслі з високою спинкою, закутана у вовняну шаль кольору стиглої сливи. Поруч стояв столик із чайним сервізом, і чашки на ньому були вже наповнені.

Маркіза Аделін Фаумель мала втомлене обличчя, яке колись, мабуть, сяяло красою, а тепер лише високі скули та яскраві сіро-зелені очі, точно такі ж як у мого куратора, нагадували про це. Її тонкі пальці лежали на підлокітниках так нерухомо, ніби належали іншій людині.