9. Практика на Квітучих Скелях

Телепорт залишив на язиці металевий присмак, а в животі відчуття, ніби шлунок прибув на кілька секунд пізніше за решту мого тіла. Я ступила з мерехтливого кола на камінь і вдихнула на повні груди. Повітря тут було холодне й гостре, пахло мокрим каменем, гірськими травами та снігом, що білів на далеких вершинах. Меридіан лежав південніше Аурелії, тож весна тут уже господарювала по-справжньому. Платформа притулилася між двома скелями, а від неї вгору, ховаючись між валунами, повзла вузька стежка.

Магістр Вілльєр дочекався останнього студента, перерахував нас поглядом і повідомив, що до Квітучих Скель близько години пішки. Групою прокотився стогін.

– Магістре, а ближче телепортуватися не можна? – озвався хтось позаду.

– Можна. Якщо ви давно мрієте побачити, як виглядає маг після невдалого переходу в нестабільному полі. Щоправда, милуватися доведеться вашим товаришам, поки я збиратиму те, що від вас залишиться. Я пропоную менш захопливий варіант: годину попрацювати ногами.

Охочих сперечатися не знайшлося.

Перші двадцять хвилин ми розмовляли, наступні двадцять переважно дихали, а ближче до місця призначення навіть Вея замовкла. Перлина кружляла над нами, лягаючи крилом на висхідні потоки, і час від часу пролітала так низько, що я відчувала рух повітря по щоці.

– Твоя птаха з нас знущається, – видихнула Вея, вороже глянувши в небо. – Не переконуй мене, що це звичайний політ. Я бачу цю демонстративну легкість. «Дивіться, двоногі, як чудово мати крила, поки ви дряпаєтеся по камінню».

– Хочеш, щоб вона йшла пішки разом із нами? – я засміялася. – Глянь, яка вона щаслива. Схоже, гори вона любить більше, ніж море.

– Можу запропонувати практичніше рішення, – долинув ззаду голос Вітольда. – Віддай мені наплічник і перестань сприймати кожну вершину як особистого ворога. Тоді, може, помітиш, як тут гарно.

Вея навіть не озирнулася.

– Щоб до кінця року слухати, як ти героїчно врятував мене від важкої ноші? Ні. Я краще помру на стежці.

Вітольд усміхнувся й пішов уперед. Вея дивилася йому в спину трохи довше, ніж потребувала проста неприязнь.

– Навіть не починай.

– Я мовчу. Просто цікаво, що між вами відбувається. Іноді мені здається, ти обмірковуєш, де сховаєш тіло. Було б шкода. Він останнім часом починає мені подобатися.

– Тоді забирай. Ще й стрічкою перев'яжу.

– Боюся, він буде проти.

Вея спіткнулася. Я прикусила щоку.

– Сейвонська, якщо ви закінчили ділити чоловіків, посуньтеся праворуч, – Себастьян наздогнав нас так, ніби всю дорогу не дерся вгору, а прогулювався академічним садом. – Там ширше. Не хочу пояснювати Вілльєру, чому моя підопічна особисто вирішила виміряти глибину каньйону.

Я глянула праворуч, де стежка межувала з прірвою, потім на нього.

– Ти пропонуєш мені йти ближче до краю й одночасно турбуєшся про мою безпеку. Фаумелю, визначся. Збоку виглядає підозріло.

– Я давно визначився. Це ти маєш звичку трактувати цілком невинні наміри на свій розсуд, а потім карати мене за свою уяву.

У пам’яті спалахнув той спогад. Його руки, що міцно притискають. Губи, що цілують без дозволу. Моя долоня на його щоці, і гучний звук ляпаса, що рознісся академічним коридором.

– Невинні наміри, – повторила я. – Ти певен, що хочеш продовжити цю тему?

Його погляд на мить ковзнув до моїх губ і повернувся до очей.

– Ні. Деякі теми з тобою безпечніше обговорювати на відстані витягнутої руки.

– Рада, що ти вчишся.

– Не радій завчасно. Я вмію визнавати власні помилки. І ще одне, я ніколи не програю.

Мені слід було відповісти щось дошкульне. Я натомість відвернулася й пішла вперед, дивлячись під ноги й відчуваючи, що можливо мені таки вдасться потрапити на той бал.

* * *

Квітучі Скелі з’явилися без попередження. Стежка зробила останній поворот, кам’яні скелі розступилися, і я мимоволі сповільнила крок.

Плато було порізане ущелинами й потоками. Десятки водоспадів зривалися з уступів, розбивалися об скелі й зависали над проваллям срібним пилом, у якому сонце розвішувало крихітні веселки. А квіти росли всюди: між темними валунами, на вертикальних стінах, у тріщинах, де, здавалося, не втримається й крапля води. Ближче до водоспадів мерехтіли срібні едельвейси. Здалеку вони були майже непомітні, але варто було променю торкнутися пелюсток, як усередині спалахувало перламутрове світло.

– Красиво, – вирвалося в мене.

– Нарешті від тебе прозвучало щось хороше, – Себастьян зупинився поруч. – Я вже думав, що тобі принципово не подобається Меридіан.

Я повернулася, щоб відповісти, але він уже йшов до групи. Рівною спиною, не озираючись, залишивши мене розбиратися, що ж саме в цього хлопця в голові.

* * *

Вілльєр зібрав нас біля краю широкого уступу, з-під якого виривався потік.