6. Відлуння Аурелії

Дні у Меридіанській Академії минали у стрімкому вихорі: складні лекції з контролю стихійних потоків змінювалися нескінченними практичними заняттями серед мальовничих каскадів і кам’яних терас. Проте відносне почуття безпеки, яке дарувала ця фортеця на скелястому острові, не могло повністю заглушити тривогу, що глибоко укорінилася в моїй душі. Минуле не зникає лише тому, що ти перетнеш кордон. Воно чекає за першим-ліпшим поворотом.

Того ранку академічний поштар – завзятий, кудлатий грифонар із вицвілим шкіряним планшетом – з шумом опустився на карниз нашого вікна. Залишивши на підвіконні дрібні подряпини, він скинув невеличкий щільний конверт, скріплений глибоким темно-синім сургучем із відбитком герба герцога Сейвонського, та трохи більший пакунок, адресований Веї.

Соромно зізнатися, але вже більше двох тижнів я щодня збиралася написати прийомному батькові, проте так і не наважилася вивести жодного рядка. Всередині жив підсвідомий страх. Я боялася розкрити відповідь і прочитати холодні, офіційні слова про майбутнє весілля Андре та Діани, про політичні союзи та мою провину перед родом.

Проте конверт приховував у собі не один лист, а два.

Затамувавши подих, я перш за все розгорнула послання від герцога. Очі гарячково бігли по знайомих строгих рядках. На мій подив, там не було ані слова про Андре, ані згадок про підступну Діану чи політичні рокіровки навколо кронпринца. Натомість герцог поміж рядків ненав’язливо повідомив, що Його величність Адріан Северіан у доброму здоров’ї, лікарі дивуються, а сам він, як батько, визнає моє право на цей раптовий від’їзд.

Він лише ввічливо просив у майбутньому хоча б короткими записками сповіщати його про моє самопочуття, аби позбавити від зайвих хвилювань. Герцог запевнив, що таємниця мого перебування в Меридіані надійно захищена – про це він особисто домовився зі своїм давнім другом, проректором Академії Лоріана магістром Артуром Ландовським. Наприкінці листа батько щиро цікавився, як у мене справи на новому місці, та нагадав, що кошти з мого рахунку в міжнародному банку я можу зняти в будь-якому відділенні, зокрема й у Солемарі, столиці Меридіана. А ще він надіслав мені деякий багаж, який доставлять за кілька днів, з одним із торгових караванів. І знову просив: «Пиши мені якомога частіше, Мірабель».

Після читання в грудях розлилося несподіване, тріпочуче тепло. У моєму минулому житті цей чоловік без коливань віддав прийомну доньку на поталу політичним інтересам кронпринца. У цьому ж житті його турбота здавалася щирою, ненав’язливою і дивно відкритою. Це було незвично, але водночас дуже цінно.

Згодом я звернула увагу на другий лист. Як пояснив у короткій примітці герцог, це послання прийшло до столичного особняка Сейвонських на моє ім’я з притулку, де я виросла. Його ніхто не відкривав.

Зламавши сургучну печатку, я одразу впізнала почерк. Навіть серед тисяч інших я розпізнала б ці розмашисті, трохи тремтливі лінії почерку пані Елеонори – жінки, яка виховувала мене всі ці роки. Це був почерк людини, яка все життя звикла економити кожну краплю чорнила та кожен клаптик паперу.

Я розгорнула аркуш, відчуваючи, як серце тривожно завмирає десь біля горла.

«Моя люба Міро, – писала пані Елеонора.

Пишу тобі тому, що сумління більше не дозволяє мені мовчати. Моє здоров’я дедалі гіршає, літа беруть своє, і перед тим, як постати перед вищими силами, я мушу полегшити совість і відкрити тобі правду.

Після твого від’їзду з герцогом та його родиною я перебирала старі папери в архіві й знову згадала ту саму ніч тринадцять років тому, коли люта буря принесла тебе до наших дверей. Ми завжди казали, що тебе залишили під старою вербою, загорнутою у звичайне грубе полотно. Але тепер, на порозі старості, я згадую деталі, на які раніше не звертала уваги через острах перед невідомим.

Того вечора ти була сповита у білу, напрочуд м’яку шовкову ковдру надзвичайно тонкої роботи. Такої тканини ніколи не бачили в бідних кварталах нашого королівства. Коли подих ранкового вітру трохи розгорнув складки, на самому кутку шовку я побачила ледь помітний, вишитий золотими нитками герб – сонце, що пробивається крізь хмари.

Зберігай це в таємниці, дитино. За тобою тягнеться слід, від якого важко сховатися. Минулого місяця до притулку завітав дуже підозрілий маг. Ввічливий, спокійний, із холодними очима. Він розпитував саме про ту дівчину, яку удочерив герцог Сейвонський, і його інтерес був лякаюче глибоким. В кімнаті було тепло, а на його рукавичках лежав іній. Я сказала, що нічого не пам'ятаю, і він пішов. Але я не повірила його усмішці. Все це дуже дивно. Бережи себе, пробач стару за все погане і будь щасливою».

Я повільно опустила лист на стіл. Пальці злегка тремтіли. П’ять років. Мені було п’ять, і я нічого цього не пам’ятала. Ні верби, ні снігу, ні чиїхось рук. Лише дуже давнє, неясне відчуття, ніби хтось ніс мене, а потім залишив там, де тепло.

Сонце... Золоте сонце, що пробивається крізь хмари. Я торкнулася рукою до кулона-сонця, який висів на шиї під академічною мантією. Цей лист, розповідь про шовкову ковдру з притулку була ще одним доказом, що моє походження пов’язане із забутим і, можливо, небезпечним світом Небесного Королівства.

Але не встигла я осмислити це одкровення, як балконні двері різко відчинилися, і Вея, яка вирішила розпакувати отриманий пакунок на балконі, залетіла в кімнату.

– Міро… Ти повинна це почути! – ледь перевівши подих, випалила подруга. – У мене свіжі новини з Аурелії. Сестра пише. У неї, ти не повіриш, у кожному реченні по новині. Вона ще й вирізки з газет прислала, бо вважає, що я без її коментарів нічого не зрозумію. Столиця гуде, мов розбуджений вулик!