Глава 5. Куратор

Повільно ступаючи напівтемним коридором, я намагалася зрозуміти: що ж саме я зробила не так?

Перші три дні призначений моїм куратором Себастьян Фаумель водив мене навчальними корпусами з виразом обличчя людини, якій наказали вигулювати чужу болонку. Показував потрібні двері, крізь зуби називав аудиторії, але навіть не дивився мені в очі й не перевіряв, чи встигаю я за ним.

А я, на його велике здивування, сприймала цю ситуацію абсолютно спокійно. Уточнювала розклад, розпитувала про рухомі сходи та про те, як найкоротшим шляхом обійти західне крило. Вдячно кивала й повторювала: «Дякую, усе зрозуміло».

Мабуть, у його голові все мусило розгортатися за зовсім іншим сценарієм: нова дівчина, захоплений погляд, швидка перемога без бою. І я цей сценарій, схоже, зіпсувала.

Щойно я засвоїла необхідний мінімум і почала впевнено орієнтуватися в Меридіані, потреби в кураторові більше не було. Я почала його уникати – і це остаточно спантеличило Себастьяна. Уже за кілька днів він раптом «випадково» опинився біля бібліотеки. Згодом – так само «випадково» запропонував показати мені найкращий вид на Академію з даху східної вежі. А ще за день прямо запитав, чи не хочу я приєднатися до його компанії на вечірній прогулянці.

Я щоразу відмовляла. Коротко й доступно давала зрозуміти, що супроводу не потребую: «Дякую, у мене конспекти», «Дякую, справляюся сама», «Ні, допомога не потрібна, усе знайшла».

Але що частіше я хитала головою, то пильніше він мене розглядав. Для хлопця, який звик до розкритих ротів і легких трофеїв, моя байдужість стала особистою образою.

– Ти справді не помічаєш, як він на тебе дивиться? – не витримала Вея одного вечора, коли ми засиділися за книжками.

– Хто саме?

Вона витріщилася на мене так, ніби я раптом заговорила давньою омерійською.

– Себастьян, Міро! Хто ж іще? Він дивиться на тебе, як на експонат у музеї, який чомусь досі не потрапив до його особистої колекції.

– Я не зацікавлена в колекціонерах, – відповіла я, не відриваючись від конспекту.

– Відмахуйся скільки хочеш, але він цього так не залишить. У нього репутація аристократа, який завжди отримує те, що забажає.

– Ще один багатій із роздутим его, який вважає, що дівчата мають падати ниць перед його величчю. Боюся, йому доведеться розширити свій життєвий досвід: до його списку перемог я потрапляти не планую.

Тоді я ще не знала, що цей досвід він отримає значно швидше, ніж ми обидва очікували.

Зараз я йшла коридором, кулаки мимоволі стискалися від люті, а в голові досі лунали слова захеканого першокурсника: «Куратор Фаумель просить вас негайно зайти до східної галереї. Каже, це терміново, щодо наставництва».

Хотілося відповісти, що коли це так терміново – хай приходить сам. Сонце вже майже сховалося за горизонт, яке в біса наставництво в такий час? Але я пожаліла розгубленого хлопчину-посильного й пішла на цю зустріч.

У напівтемряві східної галереї мені довелося зупинитися. Себастьян чекав біля масивної кам’яної колони, схрестивши руки на грудях. Вигляд у нього був втомлений: під очима залягли глибокі тіні, ніби він не спав кілька ночей поспіль. Але в очах, як завжди, тліло зверхнє роздратування.

– Бачу, ти не дуже поспішала? – запитав він холодно.

– Навіщо ці посильні, Себастьяне? Якщо виникли питання щодо наставництва – обговоримо їх завтра. Якщо ні – вибач, у мене купа справ.

Я спробувала розвернутися й піти геть, але він миттєво перегородив мені шлях. Його обличчя опинилося занадто близько. Від нього пахло кедром і холодним гірським вітром.

– Ти граєш у небезпечну гру, Мірабель, – прошепотів він, нахиляючись. – Я спостерігаю за тобою від першого дня. Приїхала невідомо звідки, з однією сумкою, не носиш жодної прикраси, а поводишся так, наче ти королева. Звідки стільки гордості? Гадаєш, зможеш зачепити мене цією байдужістю? Я бачу таких, як ти, наскрізь.

Він навіть не здогадувався, хто я насправді. Для нього я була бідною простолюдинкою-вискочкою, яка якимось дивом потрапила до Меридіана за програмою обміну. У будь-якій іншій ситуації це б мене розсмішило, але зараз усередині закипала глуха, крижана лють.

– Ти не знаєш про мене абсолютно нічого, Себастьяне. З чого ти взагалі взяв, що я намагаюся тебе зачепити? А твої спроби привернути увагу виглядають... м’яко кажучи, дитячими.

– Дитячими? – його губи скривилися в зловісній усмішці. – Простолюдинці без роду й імені варто було б навчитися поваги до тих, хто тут визначає правила.

– Правила тут визначає рада магістрів, а не твоє роздуте его! Я уникаю тебе лише для того, щоб не бачити цієї пихатості!

Я рвонулася повз нього, але він блискавично вхопив мене за зап’ясток. Це сталося так швидко, що я не встигла зреагувати. Смикнувши на себе, він притиснув мене спиною до холодної кам’яної стіни.

У його погляді мигнуло щось темне: образа, злість і хворобливий розпач. Перш ніж я встигла згрупуватися чи виставити захисний контур магії, він нахилився й поцілував мене.

Це тривало лише кілька секунд. Шок від нахабства, чуже гаряче дихання, власницькі долоні на моєму тілі...