Глава 4. Що не так із туманом?

Перший тиждень у Меридіанській Академії минув так швидко, що я й не помітила, коли перестала плутатися в переходах. Спершу кожен міст між вежами здавався пасткою: тонкий, мерехтливий, підвішений над морем. Сходи, як і попереджала Марта, після заходу сонця змінювали напрям, а двері вперто вели не туди, куди вказувала мідна табличка. Одного разу я ледь не впала в декоративні кущі. Іншого разу вийшла на дах північної вежі, де мене сердито зустрів вітер.

Тепер я знала, який міст найшвидше веде до бібліотеки (там, на першому поверсі пахне м’ятою й хвоєю). Знала, які галереї краще обминати в четвер, і де саме ввечері гуляють мирні, але надзвичайно балакучі привиди. Меридіан потроху переставав бути лабіринтом.

Мабуть, саме тому я нарешті почала помічати те, що раніше ховалося за першими враженнями. Сміх старшокурсників на сонячних балконах, ліани з квітами на білому камені, захоплені голоси викладачів, море за кожним вікном: усе це було правдою. Але в Академії були й свої тіні, добре заховані. І найбільша починалася там, де обривалася сучасна карта. На південному сході. У Туманних Землях.

– Міро, ти знову мене не слухаєш.

Я здригнулася й підняла очі від пергаменту. Вея сиділа поруч і прикривала долонею наші спільні конспекти, а з-під них визирав куточок записки. Я обережно розгорнула її. Почерк у подруги був швидкий і колючий: «Ти п’ять хвилин дивишся в одну точку. Дірку протреш. Магії туди не наллєш».

Я взяла перо й швидко відписалась: «А ти десять хвилин малюєш квіточки на полях».

Відповідь повернулася за мить. «Це не квіточки. Це схема повітряної стихії під високим тиском».

«У неї чотири пелюстки».

«Стихія — штука складна. Не чіпляйся до форми».

Я пирхнула в кулак і нахилилася нижче, щоб сховати обличчя за волоссям. Запізно.

– Адептки за обміном. – Магістр Арріан, старий, з очима, наче вицвіле скло, дивився просто на нашу парту. – Ви, певно, хочете поділитися з усіма своїми думками про магічну географію і схильність населення до певного виду магії?

Ми завмерли одночасно, як дві маріонетки, в яких обрізали нитки. У залі стало тихо.

Вея підняла голову повільно, з гідністю людини, яку нічим не здивуєш.

– Ми якраз обговорювали географічну будову світу, магістре.

– Чудово. – Він неквапливо рушив між рядами, і його кроки відлунювали від каменю. – Тоді поясніть мені, будь ласка, чому ми умовно зображуємо магічну географію нашого континенту в вигляді чотирьох пелюстків?

Позаду хтось хихикнув. Вея на мить відвела очі, шукаючи порятунку на стелі.

– Це… особливість меридіанського підходу…

Мені довелося затиснути рота долонею, бо все всередині тремтіло від сміху. Магістр похитав головою, але кутики його губ підозріло сіпнулися.

– Дивно, що консервативна Аурелія відправила до нас саме вас.

– Ми й самі досі дивуємося, – щиро зізналася Вея.

Цього разу засміялася половина залу. Магістр підняв руку, всі замовкли, і він повернувся до дошки, де крейдою вимальовувався рельєф королівства.

– Отже, повернімося до теми. Географію нашого материка, в тому числі і територій, де зараз розташоване наше королівство Меридіан, формували не лише природні процеси. Чимало наших ландшафтів назавжди змінили давні магічні катаклізми…

Я знову подивилася на дошку, але вже зовсім інакше. В Лоріані навчання здебільшого зводилося до зубріння формул, дат та імен. Тут вимагали іншого: вчили бачити зв’язки. Магічна історія переплітається з картографією, географія зі стихіями, давні війни з тим, що діється в королівстві сьогодні. Мені це подобалося. Особливо тепер, коли будь-який шматочок знань міг виявитися ключем до моєї таємниці.

– А тепер про території, яких на сучасних картах немає. І не випадково, – магістр обвів нас поглядом.

Він провів крейдою по південно-східному куту карти. Там, де зазвичай малюють тихі морські затоки, лінія раптом обривалася, а далі йшли сірі розмиті плями, схожі на попіл.

– Туманні Землі.

Магістр сказав це тихо, але слово прозвучало голосніше за будь-який крик. Навіть найзатятіші бешкетники перестали розмовляти, а ті, що сумлінно вели записи - шарудіти конспектами.

– Аномальна територія, закрита для відвідувань королівським декретом. Її межі «пливуть». Компаси там показують одразу кілька протилежних напрямків. Навігаційні артефакти розсипаються, а просторові заклинання виходять такими, що власний автор їх не впізнає.

Під щільною тканиною форми щось ожило. Легке, майже невагоме, але гаряче. Кулон-Сонце. Я й не помітила, як притисла долоню до грудей, відчуваючи його тепло. Вея скосила на мене очі: вона теж пам’ятала розмову в кабінеті ректорки.

– За останні сімдесят років було двадцять три офіційні експедиції, – голос магістра став сухим. – Туди йшли найсильніші бойові маги й артефактори королівства.

Це я вже чула. Але магістр Фіона говорила про це, як про рану. Магістр Арріан говорив, як про сухі історичні факти, і від цього ставало ще моторошніше.

– А ті, хто повернувся? – тихо спитала дівчина з сусідньої парти.

Магістр повільно повернув до неї голову.