Глава 3. Магічна академія Меридіана

Стаціонарний телепорт переніс нас у Меридіанську Академію без жодної урочистості – просто гірського холоду не стало, а замість нього в обличчя вдарило тепле повітря, напоєне запахом моря, квітів і солі.

Мимоволі заплющила очі, насолоджуючись теплом, бо після суворих схилів «Срібного Піка» ця зміна здавалася майже нереальною. Ще вчора під ногами хрустів сніг, вітер намагався залізти під комір, а тепер десь зовсім поруч кричали морські птахи й шуміли, розбиваючись об каміння, хвилі.

– Ласкаво просимо до Магічної академії Меридіана, – урочисто оголосив Вітольд.

Я посміхнулася й підійшла до відкритої арки.

Телепортаційна зала займала верхній ярус однієї з найвищих веж, і звідси Меридіанська Академія відкривалася у всій своїй величі. На кілька секунд я забула, як дихати, бо пейзажі вражали. На відміну від Магічної академії Лоріана, яка була оточена лісом, ця альма-матер стояла посеред моря.

Не на узбережжі. Не на скелях біля материка. На справжньому архіпелазі вулканічних островів, відділеному від великої землі широкою смугою глибокої темно-синьої води. Далеко на обрії ледь виднілася тонка зелена смуга суші, а навколо, скільки сягав погляд, мерехтіло безмежне море.

Сам острів здіймався з води ступінчастими терасами. На них, наче розсипані рукою велетня білі перлини, стояли корпуси Академії. Високі білокам’яні вежі тягнулися до неба, виблискуючи під сонцем, а між ними висіли витончені ажурні мости. Деякі були масивними, кам’яними, інші здавалися майже невагомими – темний метал, тонкі перила й мерехтливі магічні нитки замість звичайних опор.

Але найдивовижнішими були рослини.

Квіти тут росли всюди. Густі ліани оплітали стіни, перебігали з балкона на балкон, вкривали арки й колони. Рожеві, білі, глибокі сині бутони звисали просто з дахів. На одній із башт я помітила ціле дерево, чиє коріння, здавалося, вросло в саму магію каменю.

– Як усе це не змиває першим же штормом? – тихо запитала Вея.

– Магія, – гордливо відповів Вітольд.

Він підійшов до краю майданчика і простягнув руку в бік ледь помітної смуги материка.

– Меридіан – єдина з великих магічних академій, розташована так ізольовано. До найближчого порту морем майже година. Телепортом, звісно, швидше, але студентам заборонено користуватися ним без спеціального дозволу ректорату.

– Тобто втекти складно, – підсумувала Вея.

– Ми називаємо це «сприянням академічній дисципліні».

– А схоже на витончену тюрму, де ув’язнені насолоджуються чудовим краєвидом.

Згори долинув різкий, дзвінкий пташиний крик, на який ми підняли голови.

Біла яструбиця описала широкий круг над вежею, на мить зависла у висхідних потоках повітря, а потім знову здійнялася вгору.

Вітольд простежив за нею поглядом.

– Ти взяла її з тобою. У вас дивний зв'язок.

Магістр Хелена ще в горах попередила, що намагатися позбутися цього птаха немає сенсу. Якщо біла яструбиця обрала людину й одного разу знайшла її слід, відстань не стане перешкодою. Вона могла витратити тиждень, два, місяць – але все одно відшукала б мене.

Проблема полягала лише в одному. За всіма відомими історичними записами, білих яструбів ніколи не вдавалося приручити. Ніколи.

– В академії є старий пташник, – сказав Вітольд. – Можемо віднести її туди, якщо вона стане надто нав’язливою.

Яструбиця раптом склала крила й каменем пішла вниз. А Вітольд інстинктивно пригнувся. Птах промайнув за лічені сантиметри від його голови, розправив широкі крила й важко сів на кам’яні перила біля мого плеча.

Вея тихо пирснула в кулак.

– Думаю, вона почула про пташник. І їй це дуже не сподобалося.

– Я лише запропонував. Там справді непогано, може їй б навіть сподобалось.

Я обережно простягнула руку в товстій шкіряній рукавичці. Птах важко переступив на неї, міцно вчепившись пазурами в захист.

– І що мені з тобою робити? – тихо запитала я.

Темне, бездонне око дивилося на мене, і я була впевнена, що птаха володіє проникливим розумом.

Під плащем ледь відчутно потеплів Кулон-Сонце. Я інстинктивно торкнулася його пальцями крізь щільну тканину. Після всього, що сталося на гірських перевалах, мені досі було важко повірити, що ми справді дісталися сюди. Я хвилювалася, що нас спробують зупинити, наздогнати, але обійшлося без погонь.

Я вдихнула солоне повітря на повні груди. Новий острів. Нова академія. Люди, які нічого не знають про Мірабель Сейвонську, її таємниці, похмуре минуле і другий шанс, королівський двір, золоту магію та чоловіків, яким вона дозволила доторкнутися власного серця. Можливо, хоча б тут мені вдасться спокійно пожити й повчитися.

Десь усередині тихенько й скептично відгукнувся здоровий глузд, адже враховуючи мої плани, сподіватися на спокійне життя – марна справа. Я вирішила його проігнорувати.

***

Офіційне зарахування в адепти академії виявилося абсолютно несхожим на наш попередній досвід. Все було максимально швидко, один папірець, де потрібно було поставити власний підпис, одне коротке сканування аури і все – ми адепти за обміном. Насправді меридіанці залишили офіційний запит щодо можливості прийому адептів для навчання за обміном, але те, що ми з Веєю покинули стіни Академії Лоріана без усіх бюрократичних процедур, було винятком із правил, і я підозрюю, магістр Хелена доклала чимало зусиль.