Глава 2. Всупереч закону гір

Ми вже йшли приблизно дві години і навіть прекрасні краєвиди вже не викликали захоплення, коли мені почувся звук. Пронизливий, різкий, покинутий. Спочатку здалося, що це вітер свистить поміж скель, але щось у ньому різонуло по серцю.

Я різко зупинилася, вдивляючись у білі замети.

– Ви чули? – кинула я через плече.

– Що саме? – Вея озирнулася, тремтячи від холоду.

Крик повторився, але значно ближче, він лунав з-під навислої кам’яної скелі, що утворювала неглибоке заглиблення-печеру.

Я рішуче підійшла до самого краю стежки.

– Міро, ні! – попередив Вітольд, роблячи крок до мене. – На сьогодні вже досить хвилювань! Там може бути дикий звір!

Між засніженими брилами сірого каменя майнуло щось живе. Не встигла подумати, інстинкт виявився швидшим за розум. Я різко зісковзнула по схилу вниз, зариваючись чоботами в рихлий сніг.

– Міро!

Ще один відчайдушний крик розітнув повітря. Я перестрибнула через замерзлий валун і завмерла.

Сіра гірська лисиця притискалася черевом до землі, грайливо й жорстоко вигинаючи спину перед стрибком. А перед нею лежала здобич: великий білий птах відчайдушно намагався підвестися, розправивши одне крило. Друге безсило й неприродно лежало на снігу, залишаючи за собою криваву смугу.

Птах був схожий на молодого яструба – принаймні за розміром і формою крил. Але щось у його будові змусило мене засумніватися. Самка? Можливо.

Але чому такий колір оперення? Воно не було сірим чи бурим. Воно було абсолютно, бездоганно сніжно-білим, наче витканим із чистого снігу з найвищих гірських вершин.

Лисиця зробила хижий випад.

– Геть!

Магія зірвалася з моїх пальців швидше, ніж мозок встиг сформувати усвідомлене закляття. Чистий золотий спалах вдарив у сніг просто перед носом хижака. Лисиця дико шарахнулася назад, зашипіла й миттєво розчинилася серед сірого каміння.

За спиною пролунали важкі кроки – кілька меридіанів повернулися по мене.

– Боги… – видихнула Вея, спускаючись слідом і задивляючись на птаха. – Яка вона неймовірна.

Я обережно, повільно опустилася на коліна біля пораненого хижака. Яструбиця розкрила дзьоб, видаючи попереджувальне шипіння, її очі палахкотіли диким, незламним вогнем.

– Тихо. Я не зроблю тобі боляче, – прошепотіла я, простягаючи руку.

– Не торкайся до неї, – різко пролунав за спиною голос магістра.

Рука завмерла за кілька міліметрів від білого пір’я: – Чому?

Магістр Хелена дивилася на птаха дивним, тривожним поглядом. Занадто пильно.

– Дикі гірські яструби не терплять людського дотику. Особливо поранені. Вона роздере тобі руку.

– Вона тут загине.

– Найімовірніше так, але це закон гір.

Я подивилася на криваву пляму на крилі, щось усередині мене заперечило цьому суворому закону.

– Тоді тим більше треба спробувати допомогти.

– Міро, ти не розумієш, – сказав Вітольд, стаючи поруч на одне коліно. – Дикі гірські хижаки не приймають чужої магії. Тим паче рідкісні білі яструби володіють вродженим імунітетом до будь-якої магії. Ти просто не зможеш їй допомогти.

– Звідки нам знати, якщо ми не спробуємо?

Я зробила ще дюйм уперед. Яструбиця різко сіпнулася й боляче, до крові, вдарила гострим дзьобом по моїй шкіряній рукавичці.

– Ай!

– Переконливий аргумент, – буркнула Вея. – Міро, ходімо, послухай магістра.

– Мені траплялися пацієнти й гірші за характером, – пробурмотіла я, стягуючи з рук рукавичку.

Я обережно, повільно простягла голі пальці. Птах стежив за кожним моїм рухом, переляканий, готовий померти, але вже не атакував.

– Тихо, красуне. Я поруч. – Я торкнулася білого пір’я і воно здалось крижаним, як саме повітря Меридіана.

Я заплющила очі, намагаючись закликати звичну, м’яку цілющу магію, яку використовувала в академії.

Нічого. Закляття ніби вдарилося об невидиму, крижану стіну й розсипалося порохом. Я спробувала скерувати силу потужнішим потоком. Марно. Руки залишилися холодними.

– Я ж казав, – тихо промовив Вітольд.

Я не відповіла. Під долонею я чітко відчувала, як б’ється пташине серце – шалено, швидко, у паніці. Жива. Вона ще була жива.

«Не відпускай». Я здригнулася від раптового голосу в пам’яті. Чомусь ці слова пролунали в тиші моєї свідомості інтонацією Андре. Чи це просто підсвідомість гралася зі мною?

– Я й не збираюся, – прошепотіла я у відповідь комусь невидимому.

І тоді я відмовилася від звичних шляхів. Я звернулася туди, де під ребрами, біля самого серця, завжди жило інше, гаряче джерело. Золота магія відгукнулася на порив миттєво. Світло, тепле й густе, просочилося крізь шкіру пальців, вириваючись назовні.

Хтось за спиною різко й голосно вдихнув повітря.

Яструбиця сіпнулася від несподіванки.

– Міро… – тривожно почала Вея.

– Все добре, – але я сама вже не була в цьому певна. Золоте сяйво не відскочило від птаха, як це мало б бути. Воно плавним, живим струменем увійшло всередину нього, наче на нього чекали роками.

Амулет на моїх грудях раптом став гарячим, як розпечене вугілля.

Я розплющила очі, яструбиця дивилася прямо на мене, але її очі більше не були пташиними – вони здавалися дивно осмисленими, майже срібними, а навколо зіниць тонкими, досконалими кільцями проступало чисте золото.

На одну коротку мить світ навколо просто перестав існувати. Не було вітру, гір, холоду, людей. Були лише ці нереальні очі. І дивне, абсолютно безглузде, але глибоке відчуття, ніби ми з цим диким звіром уже зустрічалися в якомусь іншому житті.

Потім птах моргнув і неймовірний зв’язок розірвався.

– Міро? Що це було?

Я повільно відсмикнула руку. Рана на крилі затягнулася на очах, не залишивши навіть сліду. Яструбиця обережно поворухнула крилом, потім розправила його, і наче сама не вірила в те, що усе працювало ідеально.

– Неможливо, – ледь чутно прошепотів хтось із меридіанців.