Глава 1. Крок у крижану невідомість

Простір навколо розпався на тисячі сліпучих іскор. Промайнула думка, що цього разу портал працює якось інакше, а наступної миті світ смикнуло вбік.

Не мене. Саме світ.

Шлунок підстрибнув до горла, чиєсь тверде плече врізалося мені в спину, Вея скрикнула зовсім поруч, а просторовий тунель переходу, який зазвичай нагадував м’яке ковзання крізь оксамитову темряву, раптом скрутився навколо нас тугою залізною спіраллю.

– Щит! – прорізав тріск магії чоловічий голос. – Не ставте захист! Нічого не…

Договорити він не встиг, бо нас викинуло з порталу.

Я втрималась на ногах, навіть встигла на коротку мить зрадіти власному успіху, але мої підошви зрадницьки ковзнули по крижаній гладі. Гідність поїхала в один бік, я – в інший. На щастя, далеко ми одна від одної не втекли: приземлилася я із грацією картоплини, коліно болісно зустрілося із замерзлим каменем, долоні обпекло холодом, а з моїх уст вирвалося слово, якого виховані герцогські доньки, безумовно, не знали.

– Міро!

Я повернула голову в сторону Веї, яка сиділа за кілька кроків від мене, вчепившись у дорожню сумку так судомно, наче та щойно врятувала їй життя. Її каптур злетів, русе волосся геть розметалося по обличчю, а вираз цього самого обличчя дуже точно передавав усю глибину ненависті Веї до таких нестандартних телепортів.

Позаду один за одним матеріалізувалися інші. Вісім учасників меридіанської команди, з якою ми ще зовсім недавно змагалися в Аурелії, їхні магістри, скрині, гори сумок і один особливо невезучий хлопець, якого портал виплюнув просто обличчям в твердий промерзлий камінь.

– Усі цілі? – різко запитала магістр Хелена Стоун – та сама вродлива темноволоса жінка, яка супроводжувала нас.

– Залежить від того, що вважати цілим, – простогнав хтось із-під валізи.

– Якщо скаржишся – значить, живий.

Я глибоко вдихнула – й одразу пошкодувала про це. Повітря обпекло легені. Холодне, сухе, неймовірно чисте й таке розріджене, ніби тут навіть кисень вирішив не затримуватися надовго.

Порив крижаного вітру вдарив в обличчя, плащ затріпотів за спиною, волосся болісно хльоснуло по щоках, а я ледве втрималася на ногах.

– Боги… – Вея схопилася за мій рукав, шукаючи опори. – Де ми?

– Вдома, – весело відгукнувся Вітольд.

Він єдиний із нас виглядав так, ніби щойно покинув офіційний прийом в королівському палаці і жодна волосина його світлого волосся, не вибилася із високого пучка. Він підняв із каменю шкіряну рукавичку, звично обтрусив її від снігу й усміхнувся нам з Веєю – занадто тепло для людини, яка знайома з нами кілька днів.

Вея підозріло примружилася: – Якщо це у вас називається «вдома», боюся запитувати, як виглядає місце, куди ви засилаєте ворогів.

– Це тільки перша точка, далі буде красивіше, - він змахнув рукою, вказуючи напрям.

Вея перевела погляд йому за спину і замовкла.

Я теж обернулася і на кілька секунд зникло все: пекучий холод, ниючі від падіння коліна, невдалий перехід і навіть залишений по той бік кордону світ, де мені розбили серце.

Ми стояли на величезній круглій платформі з темного граніту, висіченій просто у верхівці гірського кресала, і Меридіан лежав перед нами.

По її краях платформи тягнулися сріблясті руни, які досі мерехтіли залишковим спалахом, трохи вище здіймалася біла кам’яна вежа з вузькими бійницями й гострим дахом, а за нею починалося безмежжя.

Гірські вершини прорізали хмари, наче леза велетенських мечів. Деякі здіймалися вище за нас, інші губилися далеко внизу, серед білого моря розлитого туману. Небо було незвичним, темно-синім, а сніг на схилах, куди потрапляли промені Сонця, що підіймалося із сходу, сяяв так яскраво, що боліли очі.

Та найдивовижнішими були водоспади.

Між двома далекими кручами вниз зривалися потужні потоки води – і замерзали просто в польоті. Вітер підхоплював водяний пил, перетворюючи його на мільйони крижаних кристалів, і сонячні промені виблискували в них сріблом, золотом та блакиттю. Здавалося, з гір до самих небес простягнулися гігантські кришталеві колони.

А десь у глибині цього простору лунав дивний передзвін – вода, лід і вітер створювали власну, дику й неприборкану музику.

– Вони… замерзають в повітрі, – заворожено прошепотіла Вея.

– Взимку майже завжди, – кивнув Вітольд.

Вона різко повернулася до нього.

– Ти міг попередити про те, що ваша Академія розташована десь між небом і землею?

Вітольд розсміявся, і від цього звуку чомусь стало трохи тепліше.

– Академія звідси приблизно за дев’ятсот миль.

Вея затамувала подих я теж повільно повернула до нього голову.

– Дев’ятсот? Ми що телепортувалися не туди?

– Ні. Саме туди.

Вея кілька секунд дивилася на нього з таким виразом обличчя, ніби прикидала, яке покарання передбачають закони Меридіана за випадкове зіштовхування місцевих адептів з гірських хребтів.