- Це хто у нас тут такий сонько? Прокидайся, моя радість! - Мама нахилилася і ласкаво поцілувала маленьку Жанну. - Ранок вже настав, маленька. Пора вставати! - вмовляла мама.
Жанна підвелася, солодко потяглася й відкрила очі:
- А чому за вікном все ще темно? - сонним голосом запитала дівчинка.
- Сьогодні похмура погода, - сумно відповіла мама.
- А як це – «похмура», мамо? - поцікавилася Жанна й підійшла до вікна.
- Похмура - це коли на вулиці сіро, коли немає сонця. Ось як зараз!
Жанна встала навшпиньки й почала розглядати небо.
На вулиці було темно та похмуро, велика хмара закрила все небо; не видно було ні ясного сонечка, ні світла, ні його теплих і ласкавих промінців.
- Немає сонця? - перепитала дівчинка. - А де ж воно?
- Його сховала он та велика хмара, - відповіла мама й показала пальцем на небо.
- От би її прогнати, цю хмару, щоб не ховала наше сонечко! - сердито промовила Жанна і стукнула маленьким кулачком по підвіконню. Хмара їй здалася якоюсь чорною та волохатою і навіть чомусь трохи страшною.
- Мамочко! Адже вона завтра віддасть нам наше сонечко, правда?
- Не знаю, моя маленька! - посміхнулася мама, знизуючи плечима.
Весь день і вечір Жанна думала, як би їй повернути сонце до завтрашнього дня. Адже завтра дуже важливий день - день її народження! І Жанні хотілося б, щоб цей день був ясним і теплим, а не таким, як сьогодні, - сірим, нудним і похмурим. Але як це зробити, Жанна не знала, тому вона пішла до тата й запитала:
- Скажи, таточку, а якщо людина, наприклад, чогось не знає, що вона робить?
Тато уважно подивився на доньку, трохи подумав і відповів:
- Книги читає, щоб стати розумною й потім знати, що робити...
- Ааа... - протягнула Жанна. - Я зрозуміла! - і побігла до кімнати, де була книжкова полиця. Вона дістала перші п'ять книг і стала розглядати, чи немає серед них тієї книги, яка пояснить їй, як повернути сонечко.
І раптом Жанна побачила дивну книгу, в якій було написано саме про те, де знайти сонце і як його повернути. З цікавості вона відкрила її та побачила там свою світлину.
- Ось це так! - вигукнула Жанна. - Це ж я! – вона вхопила книжку та й побігла до мами, щоби попросити її перед сном почитати.
Коли Жанна вклалася в ліжко, мама дбайливо закутала її ковдрою й почала читати:
- Жила-була дівчинка Жанна, яка дуже любила сонечко. Але одного разу прийшла зла похмура хмара й викрала його. Без сонця на вулиці стало холодно й темно. Тому Жанна вирушила на його пошуки. Вона подивилася в небо й побачила, що десь там, далеко над горизонтом, видніється світло. Дівчинка вирішила, що це промені сонця, і пішла назустріч цьому світлу. Але пройшло трохи часу, хмара розповзлася ще більше, і світло пропало.
- Ой! - розгубилася Жанна. - Та куди ж мені тепер іти? - Вона так засмутилася, що збиралася ось-ось заплакати, але раптом почула, як хтось поруч пищить.
- Пі-пі-пі-і-і-і! Караул! Мій хвіст, мій бідний нещасний хвостик! Знову йому дісталося! - раптом жалібно вигукнув хтось. Жанна від несподіванки підскочила й стала оглядатися по сторонах. Дивиться - а перед нею стоїть миша, що є сили дмухає на свій хвіст.
- Що ви, панночко, абсолютно нічого не бачите? - суворо запитала миша. - Ви наступили на мій хвіст!
- Ви хто? - запитала Жанна, мружачись.
- Чізі, довгохвоста тушканчикова миша.
- Вибачте, будь ласка! - відповіла Жанна. - Я й справді нічого не бачу! А все з-за того, що на небі сонця немає й кругом темно.
- Ох, дівчинко! Мені теж погано без світла, - раптом заридала миша. - Загубилися мої мишенята й в такій темряві не можуть знайти дорогу додому.
- А я як раз йду шукати сонце, - сказала Жанна. - Тільки не знаю, де його знайти.
- Візьми мене з собою, дівчинко, - сказала миша. - Я допоможу знайти хмару, яка сховала сонце! За лісом є гірська долина. Якщо ми піднімемося на вершину гори, то до хмари там - рукою подати.
- А як дістатися до лісу, ти знаєш? - запитала Жанна.
- Знаю! - відповіла Чізі. - Якщо ми поквапимось, то встигнемо на лісовий експрес.
- Лісовий експрес? - здивувалася дівчинка.
- Так, це поїзд такий у нас в лісі, він дуже швидкий! Ходімо же скоріше! - миша вийшла на стежку і побігла вперед. Жанна кинулася слідом за нею. Захекавшись, вони прибігли на галявину, де повинен був проходити лісовий експрес.
- А тепер нам потрібно купити квиток, - сказала Чізі. - Іди он до того дубу, бачиш його?
- Бачу, - кивнула Жанна. - Це там, де висить вивіска?
- Так, це каса! - відповіла миша. - Купи два квитки - мені й собі. Так скоріше, а то запізнимося!
- А як же я куплю квитки, якщо у мене немає з собою грошей? - здивувалася маленька.
- Ой, дівчинко, не хвилюйся! Старий пугач грошей не бере, йому потрібні більш цінні речі!